Тува, Тувинська Народна Республіка, Шойгу і сепаратизм

Десь на півдні Сибіру, біля кордонів Монголії загубилась російська республіка Тива, або Тува. Нічим особливим вона непримітна – маленька територія, практично ніякої промисловості, трохи більше 300 тисяч жителів. Навіть жителі самої Росії не всі знають, що є в них такий суб’єкт федерації – Тува та народ – тувинці. Попри те, що найвідоміший тувинець не сходить з екранів “раша-тб” та є фактично національним героєм. Бо міністр оборони “родіни духовності від фашистів усього світу” Сергій Кужугетович Шойгу якраз і є тувинцем.

Втім, республіка нас цікавить зовсім не через “героя Росії” Шойгу. Краще поцікавитись іншими речами. Наприклад, той факт, що Тива до 1944 року зовсім не була регіоном Росії, знає далеко не кожен росіянин. До цього року вона була незалежною державою і називалась Тувинською Народною Республікою. І я зовсім недаремно акцентую увагу читачів на цьому факті.

Бо, коли говорять про сепаратизм у Росії, то поряд з Кавказом, Якутією, Татарстаном тощо, обов’язково згадують Тиву. Здавалось би – який може бути сепаратизм у трьохсоттисячній забутій Богом і людьми провінції Росії? Яка знаходиться десь “во глубине сибирских руд” до того ж? Як виявляється – може. Та ще й досить потужний.

Про Тувинську Народну Республіку я вже згадував. Про неї пам’ятають і самі тувинці – сімдесят років для людей, котрі культивують родову пам’ять та знають своїх предків до десятого коліна, зовсім не багато. Та й до появи ТНР, котра утворилась 1921 року і проіснувала формально незалежно, а фактично під протекторатом СРСР до 1944-го, Тива до Російської імперії входила зовсім недовго – з 1912-го. До цього вона була частиною Китаю і носила назву Танну-Урянхай. І відновлення історичної справедливості, тобто повернення загарбаної території Піднебесній, є зовсім не фантазіями місцевих націоналістів, як про те говорять у Москві. Це – перспектива найближчих років. Є й інший фактор, сучасний. Вірніше – фактори.

Наприклад, національні сутички з прийшлим російським населенням. Котре активно витісняється з республіки: у 1990 росіяни становили 33 відсотки населення. У 2010 (цього року відбувся останній офіційний перепис) їх поменшало вдвічі – до 16%. Меншою кількістю росіян можуть похвалитися лише Чечня, Дагестан та Інгушетія. За роки після перепису кількість росіян тут зовсім не збільшувалась. Звісно, міграція нетувинського населення – результат не лише етнічних впливів. Першочергово їдуть з насиджених місць у пошуках кращої долі та роботи, це зрозуміло. Проте, як говорять у Кизилі, столиці республіки, причому – не ховаючись, відкрито – роботу тут отримують спочатку тувинці, а потім – всі інші.

Масові етнічні конфлікти, котрі довелось придушувати з допомогою армії та ОМОНу, залишились у дев’яностих. Першою національною сутичкою називають побоїще 1985 року на дискотеці в Кизилі, коли кількасот тувинців популярно пояснили росіянам, хто “в хаті хазяїн”. Втім, засуджувати місцевих за таку поведінку важко – вам би дуже сподобалось, якби в Києві, наприклад, росіяни не пускали українців на танці? А саме так і було тоді в Туві. Лише табличок не вистачало “Только для русских”. У 1990 році на озері Сут-Холь кількох російських рибалок просто пристрелили. Це так, два штрихи. Бо подібних випадків було немало.

Зараз все тихо і пристойно. З вами просто не стануть розмовляти російською. А тувинську росіяни, як ви можете здогадатись, не знають. Про роботу я вже говорив. Увечері росіянам не рекомендують виходити на вулиці навіть в столиці Кизилі. Так що стимулів виїхати з республіки досить багато.

Серед інших факторів сепаратизму можна згадати про той же Китай. Котрий, хоч і не має спільного кордону з Тувою, зовсім не забув про свою колишню провінцію. Втім, зупинятись довго на китайській присутності не варто – тут все, як і по всьому Сибіру та Далекому Сходу Росії: китайські емігранти, нелегали, концесії, підприємства. Економіка чітко “заточується” під Пекін. Та й куди її накажете “заточувати”? В Москву? Подивіться на карту. Які варіанти? Отож.

Ресурси республіки, особливо у порівнянні з тією ж Якутією чи Татарстаном , не дуже вражають – нема ні нафти, ні діамантів. Втім, зовсім злидарем її теж не назвеш: є потужні поклади кольорових та рідкісних металів, вугілля, асбесту, залізної руди, нефриту, ртуті. Є й золото. Ну, і не треба забувати про величезні ресурси питної води. Дефіцит якої, як говорять деякі футурологи, буде причиною воєн років через п’ятдесят. Так що ділити елітам є що.

Є в тувинському сепаратизмі і найважливіший, поряд з економічним, фактор – сприяння і зацікавленість еліт. Звичайно, зараз керівництво республіки національне питання не педалює – силовий блок в РФ потужний і можна сильно постраждати. Проте і побутовому націоналізму своїх земляків не чинить перешкод. Більш того – в республіці активно розвиваються та всіляко підтримуються національні традиції та релігія – тибетський буддизм з потужними елементами місцевого шаманізму. Влада ретельно плекає традиційний для тувинців кочовий спосіб життя, завдяки якому – про це не перестають нагадувати з високих трибун – зберігся сам тувинський народ як нація.

У 2016 році на республіканському рівні з розмахом відзначили 95-річчя утворення ТНР, котре святкували як свято незалежності. Підкреслю – святкували не якісь національні рухи та громадські організації з мовчазного дозволу влади. Ні, святкувала саме влада, еліти республіки Тува.

Втім, не варто думати, що сепаратистські настрої у республіці – наслідок емоцій корінного населення, а еліти просто йдуть у них “на поводу”. Ні, все набагато простіше і прагматичніше. Місцевий бізнес та влада давно прорахували вірогідність розпаду Росії. І просто хочуть зберегти і себе, і свій вплив у регіоні. Це – як мінімум. А як максимум – стати повноправними господарями держави Тува. Бо становище удільного князька теж річ непогана, але постійна залежність від далекого Путіна у не менш далекій Москві таки не дуже подобається. І, якщо стати повністю незалежними не вийде, то можна просто змінити господаря. А вірогідний господар лише один – Пекін.

Поки що еліти експлуатують тему націоналізму та сепаратизму аби виторгувати у Кремля для себе побільше преференцій та коштів. Але ж з грошима у Владіміра Владіміровіча все гірше. І питання тут навіть не риторичне: коли місцевим стане їх мало? Не забувайте, що коли гроші у Кремля закінчаться, то і вся російська армія разом з “росгвардией” миттєво втратить лояльність до Путіна з шойгами. Таке вже було зовсім недавно – коли розпадався СРСР . А горизонт розвалу Росії вже відкрито називають у 15-25 років. І розумні люди до того готуються. Не лише по периметру Російської імперії. А й всередині неї самої. Бо Крим , звичайно, “наш”, але своя ж сорочка, вона, як відомо, таки ближча до тіла.

До речі, про силовиків. Одне з основних джерел доходу місцевих очільників – наркотики. Головним чином – похідні коноплі, плантації котрої у Туві величезні. І на це Москва просто закриває очі. Робить вигляд, що нічого не відбувається. Поряд з іншим, є у цьому бізнесі тувинських еліт суттєвий нюанс. Для успішного його функціонування потрібен потужний силовий блок. Кримінальний, ясна річ. І він є. І це зовсім не хлопчики в окулярах. І цей криміналітет буде зовсім не на боці офіційної московської влади у разі якихось проблем у регіоні. Так що приватна армія у разі чогось уже є. Хай і своєрідна. Зате чудово обізнана з місцевими умовами та особисто віддана зовсім не Путіну з Мєдвєдєвим.

Головне фото: Скульптура “Кадарчи” – тувинский пастух. Кизил, Тува

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]

Що таке національність і чим вона відрізняється від етносу чи нації?

Розбираємо, що таке національна держава, національність і етнос, і як генетики визначають походження людини.

Що таке етнос?

Найбільш чітке формулювання звучить так: етнос – це група людей, об’єднаних спільними ознаками: культурою (в тому числі мовою), історією та географією.

При цьому в науковому світі немає єдиної позиції про природу етносу. Є безліч теорій, які часом суперечать один одному.

Одні вчені вважають, що етнос – це якась даність, пов’язана з біологічними особливостями. Інші, що етнос – соціальне явище. Існує також теорія, згідно з якою етнос – це конструкція, створена культурними, інтелектуальними та політичними елітами.

Що таке нація?

Згідно з європейською науковою традицією, на відміну від етносу, нація – це чисто політичний конструкт.

Поняття зародилося на початку XVI століття в Західній Європі і пов’язане з терміном “національна держава”, що з’явився пізніше. До цього часу на західноєвропейській території проживало велике число народностей, які із зародженням капіталізму стали об’єднуватися в держави і утворювати націю.

Ідея національної держави, тобто держави, в основі якої лежить нація та її історична територія, стала повсюдною через глобальну вестернізацію до початку ХХ століття.

Що таке національність?

Якщо в пострадянському просторі часто вважають, що національність і етнос – це одне і те ж, то на Заході національність (nationality) означає громадянство.

Але і тут існують різночитання: в США, наприклад, під національністю мають на увазі і етнос.

У Франції nationalité – це і громадянство, і національність одночасно. Мігрант у Франції може отримати національність цієї країни, ставши її громадянином.

Що таке “сталінська теорія нації”?

У пострадянському просторі важливу роль у формуванні понять “національність” і “нація” зіграв марксизм, в тому числі “сталінська теорія нації”.

У сталінській науковій праці “Марксизм і національне питання” визначення нації було таке: “історично сформована стійка спільність людей, що виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, що виявляється в спільності культури”.

Про національність Сталін писав Так:”національна спільність немислима без спільної мови, в той час, як для держави спільну мову необов’язковий”.

Тобто ознакою національності визначено мову, і національності протиставлена державність, тобто громадянство.

Чому сталінську теорію заперечують?

Сталінська теорія нації згодом піддавалася критиці ряду вчених. Наприклад, професор історії Василь Філіппов у своєму нарисі “Радянська теорія етносу” пише, що з наукової точки зору сталінська теорія неспроможна.

Вчений вважає, що Сталін зробив занадто великий упор на праці німецького марксистського теоретика Карла Каутського, який, на його думку, спотворив Поняття нації, сплутавши його з етносом.

Що за тести ДНК на визначення національності?

ДНК-тести на визначення національності досить популярні. Різні лабораторії пропонують провести такий тест за суму від 150 доларів. Більш коректне їх назва – генеалогічні ДНК-тести. Зазвичай обіцяють, що ви зможете визначити своє генеалогічне дерево на три-чотири покоління тому.

Як правило, такий аналіз проводиться по слині, волоссю, нігтям, вушної сірки або іншим зразкам.

Чому по ДНК-тесту не можна судити про національність?

Генеалогічний ДНК-тест дозволяє дізнатися багато про походження людини, але не визначають його приналежність до сучасного етносу або національності.

ДНК-тести дозволяють визначити лише генетичні варіанти людини, які були успадковані їм від існуючих колись протопопуляцій.

Наприклад, вважати за результатами ДНК-тесту, що людина на 35% англієць, невірно. Результат означає, що у людини 35% від генетичних варіантів якоїсь протопопуляції, генетичні варіанти якої більшою мірою збережені у сучасних англійців.

Але цю протопопуляцію не можна ототожнювати з англійцями: це лише один із кількох біологічних ланцюгів Походження англійців.

Чому людям важлива їхня національна ідентичність?

Людям властиво об’єднуватися в так звані ін-групи: в соціології це групи, з якими людина може себе ідентифікувати. Кілька століть національна приналежність допомагала людям створювати суспільства.

Деякі вчені вважають, що за відсутності національної ідентичності настає криза політичних інститутів.

Коли слабшає національна ідентичність, зміцнюються інші: кланові, сімейні, релігійні і так далі. Як наслідок, збільшується корупція, місцеві еліти прагнуть до автономності.

Тому соціологи вважають, що відсутність національної ідентичності призводить до ослаблення державності.

Міжнародна правосуб’єктність народів та націй, що борються за незалежність

Концепція міжнародної правосуб’єктності народів (націй), що борються за незалежність, сформувалася під впливом практики ООН. І хоча народи та нації, що борються за незалежність, є первинними суб’єктами міжнародного права, їх міжнародна правосуб’єктність до цього часу оспорюється деякими авторами. Крім того, ні доктрина, ні практика не виробили чітких критеріїв, за яких потрібно визнавати певну націю та народ, що бореться за незалежність, суб’єктам! міжнародного права. Найчастіше рішення про надання такого статусу обґрунтовують політичними, а не юридичними критеріями.

Ідея визнання народу чи нації, що бореться за створення незалежної держави, виникла достатньо давно. Так, наприклад, Четверта Гаазька конвенція 1907 р. передбачила низку прав та обов’язків таких суб’єктів під час війни. Однак головну роль у процесі розвитку доктрини щодо надання статусу суб’єктів міжнародного права відіграв вплив ООН у 60-70 роках XX ст. під час так званої деколонізації Основою для цього став проголошений у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам 1960 р. та підтверджений згодом Декларацією 1970 р. принцип самовизначення народів. Він передбачав, “. що кожен народ має право на самовизначення і може вільно встановлювати свій політичний статус. “.

Міжнародною правосуб’єктністю володіють не всі народи та нації, а лише ті, що борються за створення власної держави. При цьому немає значення характер боротьби, вона може бути як військовою, так і мирною. Народи та нації, які створили власну державу, на міжнародній арені представлені нею. Таким чином, статус суб’єкта міжнародного права народу чи нації здійснюється як виняток, на час, поки вони не створили власної держави.

Цікавим є той факт, що у доктрині й у міжнародних документах уживаються різні за значенням терміни “народ” та “нація”. Хоча варто зауважити, що у більшості відомих в історії випадків статус суб’єкта міжнародного права визнавався не стільки за народом чи нацією, що боролися за незалежність, скільки за національно-визвольними рухами, які були втіленням цієї боротьби. Крім того, і “народ”, і “нація” є поняттями достатньо розмитими, натомість як національно-визвольні рухи набагато краще організовані та структуровані.

З кінця 70-х років XX ст., тобто з моменту фактичного закінчення деколонізації, відбувається поступова зміна підходів до питання надання статусу суб’єкта міжнародного права народам і націям, що борються за незалежність. По-перше, все частіше акцентується, що принцип самовизначення народів і націй є лише одним із принципів міжнародного права і його треба застосовувати в комплексі з іншими принципами міжнародного права, зокрема територіальної цілісності та непорушності кордонів. Саме тому значна кількість авторів вважають, що статус суб’єкта міжнародного права може бути наданий не всім народам і націям, що борються за незалежність, а лише тим, які використовують своє право на самовизначення, і коли наявна хоча б одна з названих ситуацій: 1) території, анексовані після 1945 р., чи належать до так званих несамоврядних територій (прикладом першої є Палестина, другої – Гуам); 2) якщо держава не дотримувалася принципу рівності окремих груп населення за етнічною, національною, релігійною чи іншою схожою ознакою (наприклад, Косово); 3) у конституції федеративної держави передбачена можливість виходу з її складу окремих суб’єктів (наприклад, СРСР).

По-друге, варто наголосити, що самовизначення народів і націй можливе не тільки через створення незалежної держави, а й різноманітних автономій у складі іншої держави.

Якщо ж говорити про права та обов’язки народів і націй як суб’єктів міжнародного права, то потрібно зауважити, що вони є значно обмежені порівняно з державою. Однак можна виокремити такі: право на самовизначення і створення незалежної держави; право на визнання правосуб’єктності органів, які їх представляють; право на отримання міжнародного правового захисту як від міжнародних організацій, так і від окремих держав; право укладати міжнародні договори й іншим чином брати участь у процесі створення норм міжнародного права; право брати участь у діяльності міжнародних організацій; право самостійно реалізувати чинні норми міжнародного права. Серед основних обов’язків можна виділити обов’язок дотримуватися норм та принципів міжнародного права та нести відповідальність у випадку їх порушення.

Тепер міжнародна правосуб’єктність народів та націй, що борються за незалежність, визнається за арабським народом Палестини. Деякі автори стверджують, що аналогічним статусом володіє народ Західної Сахари. Розглянемо більш детально наведені приклади.

Арабський народ Палестини.

Населення окупованих Ізраїлем палестинських територій бореться за створення (відновлення) власної держави. Арабський народ Палестини представляє Організація визволення Палестини (ОВП), міжнародна правосуб’єктність якої була визнана в 70-х роках XX ст. спочатку Радою Безпеки, а потім і Генеральною Асамблеєю ООН. Нині має статус спостерігача в ООН, Лізі арабських держав та інших міжнародних організаціях.

ОВП контактує з досить великою кількістю держав, у тому числі з Росією, Єгиптом, Францією, Сирією, Ліваном та ін. Палестина є учасницею кількох десятків універсальних міжнародних договорів, зокрема, Женевських конвенцій 1949 р. та Конвенцій ООН з морського права 1982 р.

У 1993 р. ОВП підписала Вашингтонську угоду, яка передбачала створення на окупованих Ізраїлем територіях тимчасової Палестинської автономії. Тепер цей орган здійснює адміністративну та судову владу на окупованих територіях. Із створенням тимчасової Палестинської автономії ОВП втратила статус суб’єкта міжнародного права, який тепер визнається за представниками уряду Автономії.

Народ Західної Сахари має статус, аналогічний статусу арабського народу Палестини, його міжнародна правосуб’єктність визнана ООН, при якій він отримав статус спостерігача.

У зв’язку із змінами, що останнім часом відбуваються у міжнародних відносинах доданого суб’єкта, все частіше застосовують терміни “держави на стадії становлення” та “нації, що прямують до своєї державності”.