Глава держави

Поняття і місце глави держави у системі органів державної влади

Одним із найважливіших елементів державного механізму є глава держави. Термін “глава держави” вперше був застосований у ст. 14 французької Конституційної хартії від 4 червня 1814 р., яка проголошувала, що “Король – верховний глава держави.”, а також у проекті Вюртемберзької конституції (березень 1817 р.), де в §4 було зазначено, що “Король – глава держави.”. У подальшому сентенція “Король – глава держави” була запозичена конституційним законодавством багатьох європейських держав.

Поступово у науковій літературі стверджується позиція щодо аналогічності в усіх істотних елементах компетенції глав у конституційних монархіях і президентських республіках. За цих умов термін “глава держави” почав поширюватися і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.

На сьогодні термін “глава держави” використовується для означення конституційного органу і водночас вищої посадової особи держави. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один із вищих органів державної влади.

Глава держави – це найвища посадова особа держави і водночас конституційний орган, який займає найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво у внутрішній і зовнішній політиці, є символом державності та національної єдності.

У різних країнах роль, функції, повноваження і значення глави держави значно відрізняються один від одного.

У конституціях багатьох країн визначено, що:

• – по-перше, глава держави структурно не належить до жодної гілки державної влади. Наприклад, у п. 1 ст. 55 Основного Закону ФРН 1949 р. зазначено, що “Федеральний президент не може входити ні до складу уряду, ні до законодавчого органу Федерації чи будь – якої землі”, у п. 1 ст. 30 Конституції Угорщини 1949 р. у редакції 2011 р. встановлено, що “посада Президента Республіки несумісна з усіма іншими державними, громадськими або політичними посадами чи повноваженнями.”, у ч. 2 ст. 84 Конституції Італійської Республіки 1947 р. визначено, що “пост Президента Республіки несумісний з будь-якою іншою посадою”, а у ст. 38 Конституції Латвійської Республіки 1922 р. у редакції 1998 р. – “посада Президента Республіки несумісна з іншими професійними заняттями.” ;
• – по-друге, глава держави структурно належить до органів законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, у ст. ст. 36, 37 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. встановлено, що “федеральна законодавча влада здійснюється спільно Королем, Палатою представників і Сенатом” та “Королю належить виконавча влада в межах, визначених Конституцією”, у п. 1 ст. 53 та ст. 79 Конституції Республіки Індія 1949 р. визначено, що “виконавча влада в Союзі належить Президенту. ” та “. Парламент Союзу. складається з Президента і двох Палат. “;
• – по-третє, глава держави структурно належить до органів виконавчої влади. Наприклад, згідно ст. 99 Конституції Азербайджанської Республіки 1995 р. “в Азербайджанській Республіці виконавча влада належить Президенту Азербайджанської Республіки”, у ст. 76 Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. зазначено, що “виконавча влада здійснюється Президентом Республіки.”, у ст. 33 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. визначено, що “Великий герцог один здійснює виконавчу владу”, а у розд. 1 ст. II Конституції США 1787 р. – “виконавча влада надається Президенту Сполучених Штатів Америки.”;
• – по-четверте, глава держави є символом влади та держави, і не наділений реальними повноваженнями. Наприклад, у ст. 1 та ч. 1 ст. 4 Конституції Японії 1946 р. визначено, що “Імператор є символом держави та єдності народу. “, але він “не наділений повноваженнями, які пов’язані з виконанням державної влади”, у §5 та §6 Закону Королівства Швеції “Форма правління” від 27 лютого 1974 р. зазначено, що “главою держави є Король чи Королева.”, але “править державою Уряд.”.

Конституції більшості країн юридично закріплюють політичну об’єднувальну роль глави держави, яка полягає в тому, що він є носієм вищої влади, вищим представником держави у міжнародних відносинах, гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, символом єдності нації і держави. Наприклад, у п. 1 ст. 99 Конституції Аргентинської Нації 1853 р. у редакції 1994 р. зазначено, що Президент Республіки “є Верховним главою Нації і главою Уряду, політично відповідальний за загальне управління країною”, у п. 1 ст. 12 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. визначено, що “Президенту Ірландії. належить першість по відношенню до усіх інших осіб у державі. “, у ч. 1 ст. 87 Конституції Італійської Республіки 1947 р. – “Президент Республіки є главою держави і представляє національну єдність”, у ст. 5 Конституції Французької Республіки 1958 р. проголошено, що “Президент Республіки стежить за додержанням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також наступництво держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності.”, у ст. 102 Конституції України 1996 р. – “Президент України є главою держави. є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України.”, а згідно ст. 73 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. – “главою держави є Президент республіки. Він забезпечує суверенітет народу. охороняє національну єдність. встановлює розмежування між гілками публічної влади.”.

У сучасних державах з монархічною формою правління главою держави є монарх, а у державах з республіканською формою правління – президент. І хоча конституційно – правова ґенезу президентства, своїм коріннями сягає інституту монарха, їх конституційно-правовий статус суттєво відрізняється.

Конституційний статус монарха характеризується насамперед тим, що він володарює безстроково за власним правом і вважається джерелом усієї влади в країні. Його влада не є похідною від волевиявлення якогось іншого державного органу або виборчого корпусу, що притаманне республікам. У конституціях держав з монархічною формою правління, як правило, містяться положення про те, що монарх як глава держави або як формальний глава виконавчої влади не несе за свої дії політичної, цивільної, кримінальної та адміністративної відповідальності. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, котрі і несуть відповідальність. Наприклад, у ст. 88 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. проголошено, що “особа Короля недоторканна; його міністри відповідальні”, у ст. 13 Конституції Королівства Данія 1953 р. визначено, що “Король не несе відповідальності за свої дії; його особа недоторканна. Відповідальність за правління несуть міністри . “, у п. 2 ст. 42 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. зазначено, що “міністри, а не Король, несуть відповідальність за діяльність уряду”. Також проголошується недоторканність самої особи монарха. Це насамперед означає, що він не може бути звинувачений в порушенні норм права і не підлягає судовому переслідуванню. Крім того, посягання на особу монарха відносять до найбільш тяжких злочинів.

До особливостей конституційного статусу монарха також слід віднести наслідування його влади представниками правлячої династії та наявність у нього, крім його повноважень, особистих прав, пільг і привілеїв (право на трон, титул, на символи влади – корону, скіпетр, мантію, печать, на двор, на церемоніал, на державне утримання, що встановлюється законом і сплачується за цивільним листом тощо). Наприклад, у ст. 56 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що “1.^ Король – глава держави, символ його єдності та спадковості. 2. Його титул – Король Іспанії, однак він може користуватися іншими титулами, які відповідають Короні”, у ст. 43 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. у редакції 1948 р. визначено, що Великому герцогу “цивільний лист встановлюється в сумі триста тисяч золотих франків на місяць.”, у ст. 44 цієї Конституції встановлено, що “у якості резиденції Великому герцогу надається Великогерцогський палац у Люксембурзі і замок Берг”, у п. 1 ст. 40 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. — “Король отримує щорічне утримання від держави.”, а у п. 2 цієї статті встановлено, що “утримання. не підлягає оподаткуванню.”. Необхідно зазначити, що сучасні монархи практично не користуються символами влади, за виключенням Королеви Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії Єлизавети II.

Ще однією особливістю статусу монарха є те, що в конституціях окремих країн встановлена вимога до монарха – його належність до державної (офіційної) церкви. Так, у Великобританії передбачається обов’язкова належність монарха до англіканської церкви, в Данії, Норвегії, Швеції – до лютеранської, в Таїланді – до будистської. Наприклад, у п. 6 ч. ІІ Конституції Королівства Данія 1953 р. проголошено, що “Король повинен бути членом Євангелічеської Лютеранської Церкви”.

На відміну від монарха, глава держави в республіці – президент, який здійснює свої повноваження на підставі мандата, отриманого за результатами виборів (прямих або непрямих). Здебільшого їхні повноваження як глави держави є тотожними.

У сучасній науці виділяють декілька юридичних форм глави держави, за яких функції глави держави виконує:

• 1) одноосібний монарх, що успадкував свою посаду (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія);
• 2) одноосібний монарх, який обирається правлячою сім’єю (династією) (Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія);
• 3) одноосібний монарх федеративної держави, обраний на встановлений строк монархами суб’єктів федерації зі свого середовища (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати);
• 4) одноосібний президент, обраний народом, парламентом або представницькою колегією на встановлений строк (Бразилія, Індія, Італія, Німеччина, Португалія, США, Франція);
• 5) колегіальний орган, обраний парламентом на встановлений строк. Наприклад, у ст. 176 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1998 р. зазначено, що “1. Президент конфедерації є головою Федерального Уряду. 2. Президент конфедерації та Віце-президент Федерального уряду обираються Федеральним урядом з числа своїх членів на один рік”, а у ст. 89 Конституції Республіки Куба 1976 р. визначено, що “Державна Рада є органом Національної Асамблеї Народної влади . вона має колегіальний характер і здійснює верховне представництво кубинської держави.”;
• 6) глава уряду (прем’єр – міністр у землях Німеччини), який здійснює одночасно функції глави держави;
• 7) посадова особа (генерал – губернатор), яка діє від імені монарха (британської королеви) в державах, що є членами Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17 державах (Австралія, Барбадос, Канада, Нова Зеландія, Ямайка та інші);
• 8) соправителі (Епіскоп Урхельський та Президент Франції), які є рівноправними главою держави Княжества Андорра та капітани – регенти (Сан – Маріно);
• 9) одноосібний або колегіальний глава держави, що здобув владу незаконно, тобто узурпував її шляхом державного або воєнного перевороту.

Інститут глави держави постійно еволюціонує. Це призвело до того, що термін “глава держави” вже не дає можливості у повному обсязі охарактеризувати сутність, функції та компетенцію цього органу, який на відміну від парламенту (який в усіх країнах є вищим представницьким і законодавчим органом) виконує різні функції й наділений різним правовим статусом.

Отже, виходячи із зазначеного, можна констатувати, що у більшості сучасних країнах функціонує одноосібний глава держави, конституційний статус якого залежить від форми державного правління, прийнятій в тій чи іншій країни, характеру існуючого в країні політичного режиму, а також від інших обставин, у тому числі від звичаїв і традицій. Наприклад, в Україні Президент як Глава держави поєднує відразу три статуси: представника держави у внутрішньо – та зовнішньополітичних відносинах, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України і керівника зовнішньополітичної діяльності.

Глава держави в зарубіжних країнах

Інститут глави держави є у всіх сучасних країнах. Глава держави зазвичай розглядається як вища посадова особа, що вважається носієм виконавчої влади, здійснюваної або їм одноосібно, або спільно з урядом, і верховним представником держави у внутрішньополітичному житті та у сфері міжнародних відносин. Поняття “глава держави” включено в конституції соціалістичних країн, однак у цьому випадку мова йде не стільки про інститут глави держави як такому, скільки про органи державної влади, які виконували функції глави держави.

Конституційно-правовий інститут глави держави в сучасних країнах зазвичай складається з норм, які визначають місце і роль глави держави в державному механізмі і його взаємини з іншими органами держави, встановлюють порядок заміщення поста глави держави, передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції , закріплюють повноваження глави держави. Включені в конституції, вони деталізуються поточним законодавством.

Реальне місце і роль глави держави у здійсненні державної влади залежить від форми правління, характеру політичного (державного) режиму, співвідношення сил в країні в той чи інший період часу, а часом і від особистих якостей особи, яка займає цей пост. Глава держави може перебувати поза державної влади, бути включеним у виконавчу владу (очолювати її) або законодавчу і навіть судову гілки влади.

Глава держави найчастіше здійснює одноосібне управління, але зустрічається і інститут колегіального глави держави. Функції глави держави рідко виконуються колегіальним органом (наприклад, регентський рада, що виконує функції монарха до досягнення спадкоємцем престолу віку повноліття). Як правило, повноваження глави держави розділені між колегіальним органом і його головою (наприклад, Ємен, 1990 г.).

Особливий механізм виконавчої влади функціонує у Швейцарії, де повноваження уряду і глави держави здійснюються колегіальним органом – Федеральною радою, що обирається парламентом. До складу ради входять сім членів, один з яких щорічно висувається на пост президента (голови Федеральної ради). Останній здійснює суто представницькі функції і не має ніяких прерогатив.

У більшості конституцій світу главою держави виступає або виборний президент (в республіках), або спадковий монарх. Рідше зустрічаються монархи, які заміщають свій пост шляхом обрання (Малайзія, ОАЕ).

В системі вищих органів влади зарубіжних країн глава держави юридично посідає перше місце, хоча його фактична роль в більшості випадків аж ніяк не відповідає цьому положенню.

Монарх. Інститут монархічного глави держави зберігся в багатьох країнах Західної Європи, Близького Сходу, Японії. Певним своєрідністю відрізняється механізм виконавчої влади низки країн Британської Співдружності Націй (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ямайка та ін.). У них главою держави є британський монарх. Його функції виконує генерал-губернатор, а умови призначення, зміщення і обсяг повноважень визначаються національним законодавством.

У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх. Хоча конституції монархічних країн традиційно закріплюють за главою держави вельми широкі повноваження, дійсний стан монарха в державному механізмі найчастіше відрізняється від формально декларованого.

У парламентських монархіях (Великобританія, Іспанія, Малайзія) переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, насамперед урядом і його главою. У державах, що поєднують риси абсолютної і дуалістичної монархій (Саудівська Аравія, Оман), а також дуалістичної і парламентської монархій (Йорданія, Марокко), більшість традиційних повноважень глави держави реалізуються монархом самостійно. Відбувається своєрідне поділ державної влади між парламентом і монархом при домінуючої ролі останнього.

Найбільш поширеною моделлю монархії є парламентська монархія, в якій реальні владні повноваження держави в значній мірі обмежені. Всі вихідні від монарха акти набувають юридичну силу, як правило, у випадку контрасигнації їх главою уряду або відповідним міністром, які несуть за них відповідальність. Хоча конституції більшості подібних монархій наділяють монарха широкими повноваженнями, він може здійснювати їх тільки за порадою уряду (дане положення може безпосередньо закріплюватися законодавчим шляхом або “витікати” з сенсу конституції). У Західній Європі значними повноваженнями володіє тільки князь Ліхтенштейну.

Особливості правового статусу монарха. Влада монарха непроізвод- на від якої-небудь іншої влади, він панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади.

Все державне управління здійснюється від імені монарха.

Влада монарха є спадковою. Існує шість систем престолонаслідування:

• – Салічна – успадкування престолу здійснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола престолонаслідування виключаються повністю (Швеція);
• – Традиційна кастильская – трон передається і по чоловічій, і по жіночій лінії, але жінка успадковує тільки в тому випадку, якщо у монарха немає синів; молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Іспанія);
• – Сучасна кастильская – трон успадковує перша дитина монарха – син або дочка “на рівних” (Швеція, Норвегія);
• – Габсбургська – жінка успадковує тільки при повній відсутності спадкоємців-чоловіків в роду (Росія до 1917 г.);
• – Австрійська – не виключає жінок, але дає чоловічим лініям перевагу у всіх ступенях спорідненості. Жінки успадковують престол тільки при повному припиненні всього чоловічого потомства і всіх чоловічих ліній;
• – Особлива процедура заміщення поста глави держави існує у виборних монархіях (Малайзія, ОАЕ), монарх обирається спеціальним Радою на певне число років (наприклад, в Малайзії на п’ять років Радою правителів).

У разі вакантності престолу, малолітства, хвороби або тривалої відсутності монарха встановлюється регентство, тобто правління за монарха (або одноосібно – регент, або колегією – регентський рада). Наприклад, конституція Йорданії передбачає, що у разі передачі престолу особі молодше 18 років королівським декретом (якщо монарх ще живий) або указом ради міністрів призначається регент або регентський рада. У Швеції регентом може бути член королівської сім’ї; якщо такого немає, регентом стає тальман риксдагу (голова парламенту) або віце-тальман.

Персона монарха визнається недоторканною і навіть священною.

Кримінальне законодавство передбачає особливі склади злочинів, спрямовані проти особистості монарха або його гідності.

Монарх володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив, не властивих президенту:

• – Атрибутами монархічної влади є корона, мантія, трон, скіпетр і держава;
• – Грошове утримання монарха складається з його особистого майна і бюджетних асигнувань, що визначаються парламентом;
• – Монарх має право на резиденцію, при ньому складається значне число чиновників (королівський двір), що складають його штат;
• – Прерогатива монарха є своєрідним конституційним резервом, який може бути використаний в критичних випадках.

У деяких країнах обов’язковою умовою вступу на престол є приналежність до панівної релігії (у Великобританії – до англіканської церкви, в Данії і Норвегії – до евангеліческі- лютеранської, у Швеції – до істинно-євангелічної, у Таїланді – до буддистської).

Президент. У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент. Президент на відміну від монарха – посадова особа, яка обирається громадянами, парламентом або виборчою колегією за участю парламенту на певний строк: на чотири роки (США, Угорщина, Румунія, Коста-Ріко), п’ять років (Франція, Німеччина, Греція, Португалія, Чехія ), шість років (Австрія, Єгипет, Мексика, Фінляндія), сім років (Італія, Індонезія, Єгипет, Філіппіни). Ним може стати будь-який громадянин країни, що досяг певного віку (в Нікарагуа – 25 років, у Венесуелі та Домініканській Республіці – 30 років, в Австрії, Угорщині, Мексиці, США та Португалії – 35 років, у Німеччині, Єгипті, Греції – 40 років, в Італії, Нігерії – 50 років). У конституціях вказуються та інші обов’язкові вимоги: термін проживання на території даної країни, що передує виборам (не менше 14 років в США), наявність певної освіти (в Нігерії президенту достатньо мати середню освіту, у Туреччині – вища), приналежність до правлячої партії, вікової “стелю” (в Мозамбіку – 65 років) та ін.

Особливості правового статусу президента:

• – Завжди обирається, за винятком випадків, коли пост займається в результаті державного перевороту;
• – Влада президента производна – він отримує мандат або від парламенту, або від виборчого корпусу;
• – Роль президента у здійсненні державного управління суспільством тим більше, чим більше парламент відсторонений від його обрання (у суто парламентарних республіках роль президента в практичній політиці суто номинальна);
• – Збільшення реальних повноважень президента парламентарної республіки завжди відбувається за рахунок ущемлення повноважень прем’єр- міністра;
• – У разі державної зради або іншого тяжкого злочину президент може бути звільнений зі своєї посади.

Президент відіграє значну роль у механізмі виконавчої влади президентських республік. Глава держави зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим або непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Пост прем’єр-міністра в цьому випадку або відсутня, або є допоміжним. Класичну модель президентської республіки представляють собою США.

На відміну від глави держави в президентських республіках президент в парламентарних республіках, як правило, не розпорядженні реальної виконавчою владою і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних, представницьких, тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду. Передбачається інститут конрассігнатури актів глави держави відповідними міністрами (наприклад, ст. 89 Конституції Італії 1947).

У змішаній республіці (Франція, Фінляндія, Португалія) владу президента є дуже сильною і здійснюється в умовах дещо меншій мірі поділу влади, ніж у президентських республіках. Повноваження президента і глави держави перетинаються, тому для прийняття рішень потрібна згода їх обох. Обсяг повноважень президента залежить від розстановки сил на внутрішньополітичній арені.

Для функціонування механізму виконавчої влади існує особливий порядок переобрання президента і припинення його повноважень. При цьому в Мексиці, КНДР, Болівії повторне обрання на посаду президента неможливо. Більшість конституцій обмежує ротацію президента двома термінами. Зазвичай пост президента займає одне з таких осіб:

• – Віце-президент (США, Бразилія, Індія, Колумбія);
• – Прем’єр-міністр (Австрія, Туніс, Фінляндія, Шрі-Ланка);
• – Голова парламенту або однієї з його палат (Німеччина, Франція, Монголія, Пакистан).

Існують два види вакансії посади президента: тимчасова – у разі його тимчасової нездатності за яких-небудь причин здійснювати свої функції; і постійна – у разі смерті, відставки або постійну нездатність здійснювати свої функції.

Конституційне право країн з республіканською формою правління найчастіше формулює загальний принцип невідповідальності президента, не виключаючи при цьому його можливу юридичну (судову) відповідальність за вчинення тяжких правопорушень – імпічмент (в Італії президент відповідальний за державну зраду або посягання на конституцію, у Німеччині – за умисне порушення Основного закону чи іншого федерального закону). Імпічмент найчастіше збуджується парламентом, але по суті вирішується відповідною судовою інстанцією. У США, країнах Латинської Америки парламент вирішує питання і про залучення президента до відповідальності, і про його винність. В Австрії та Ісландії президент може бути усунений з поста з ініціативи парламенту на підставі всенародного референдуму.

Компетенція глави держави

У зарубіжних країнах глави держав в основному мають ідентичними повноваженнями, хоча в кожній країні є свої особливості. Виділимо найбільш характерні.

В області державного управління:

• – Право участі у формуванні уряду (носить номінальний характер), часто – у вирішенні питання про його відставку. Бере участь він і в формуванні органів судової влади;
• – Почесна прерогатива верховного головнокомандуючого;
• – Право оголошення надзвичайного стану на всій території країни або її частини.

У законодавчій області:

• – Скликання парламенту на чергові й надзвичайні сесії, можливість переривання сесії за певних умов;
• – Право розпуску нижньої палати (дуже рідко обох палат);
• – Призначення позачергових або чергових виборів;
• – Право законодавчої ініціативи (у президента – у вигляді послань, у монарха – тронна промова);
• – Право санкціонувати, промульгировать і опубліковувати закони, можливість звернення до органу конституційного контролю у разі сумніву в конституційності представленого на підпис закону;
• – Право вето (відмова дати санкцію на законопроект):

ü абсолютне, або резолютивна, вето – остаточний і безумовний відмова затвердити законопроект і подолати його не можна;

ü відносне, або відкладальне, вето – заборона, який може бути подоланий парламентом або носить тимчасовий характер;

ü вибіркове вето – можливість опротестовувати лише окремі статті, схвалюючи законопроект в цілому (явище досить рідкісне);

– Право призначати членів верхніх, а іноді і нижніх палат парламенту.

У зовнішньополітичній області:

• – Вищий представник країни в сфері зовнішніх зносин;
• – Призначення послів, посланників і інших дипломатичних агентів;
• – Право ведення міжнародних переговорів, укладення та ратифікація (іноді за згодою парламенту) міжнародних договорів і угод;
• – Право оголошення війни і укладення миру (на практиці здійснюється урядом).

У внутрішньополітичному діяльності:

• – Право надання, відновлення громадянства і дачі дозволу на вихід з нього, право надання притулку іноземцям;
• – Право помилування, пом’якшення або заміни покарання, зміни вироку;
• – Право нагородження орденами, медалями та іншими знаками відмінностей;
• – Право присвоєння почесних звань і титулів;
• – Участь у церемоніях і святах (військові паради, відкриття шкіл та університетів).

Конституції зарубіжних держав наділяють главу держави властивістю безвідповідальності, юридичним вираженням якого є інститут контрасигнатури, який суттєво обмежує повноваження глави держави.

Оцінку справжньої ролі глави держави по букві конституції дати не можна, тому що між тим, що записано в конституції, і дійсністю – величезна різниця. Юридично глава держави володіє практично безмежною владою. Він зведений до якогось символу, бо позбавлений реальних можливостей впливати на державну політику (особливо в парламентарних країнах). Якщо глава держави вийде з покори правлячої еліти, є різні засоби впливу – конституційні (імпічмент) і неконституційні (повалення), за допомогою яких можна приборкати або зовсім видалити неугодного президента або монарха.