Відносні показники, їх види і форми
Досліджуючи економічні явища чи процеси, статистика не обмежується розрахунком тільки абсолютних показників, яку б велику роль вони не відігравали в аналізі. Адже жодне явище не може бути зрозумілим, якщо його розглядати поза зв’язком з іншими явищами. Із цією метою абсолютним показникам дають порівняльну оцінку за допомогою відносних показників. Тобто останні є результатом зіставлення абсолютних показників. Значення відносних показників для аналізу досить велике, адже за їх допомогою порівнюють характеристики окремих одиниць груп і сукупностей у цілому, вивчають структуру явищ та закономірності їх розвитку, аналізують виконання плану, вимірюють темпи розвитку і інтенсивність поширення суспільних явищ.
За формою відносний показник являє собою дріб, чисельником якого є величина, котру порівнюють (в окремих випадках її називають поточною, або звітною), а знаменником – величина, з якою здійснюють порівняння. Знаменник відносної величини вважається базою порівняння. Так, питому вагу висококваліфікованих працівників підприємства розраховують діленням кількості осіб з високим рівнем кваліфікації на загальну чисельність працюючих. Базою порівняння у наведеному прикладі є загальна чисельність працюючих.
Якщо базову величину показника приймають за одиницю, формою її зображення буде коефіцієнт (кратне відношення), якщо за 100 – формою зображення відносних показників будуть проценти.
Коефіцієнт як форма виразу відносної величини показує, у скільки разів порівнювальна величина більша базової (чи яку частину від неї становить, якщо величина коефіцієнта менша за одиницю).
У статистичній практиці коефіцієнти, як правило, використовують для вираження відносних величин у випадках, коли порівнювальна величина перевищує базову більш як у 2-3 рази. Якщо таке співвідношення має менші розміри – застосовують процентні числа. У випадках, коли базову величину приймають за 1000, відносні показники виражають у проміле (%0). Наприклад, якщо питома вага осіб сільського населення району з вищою освітою становить 16 %0, це означає, що на кожну 1000 сільського населення у середньому припадає 16 чоловік з вищою освітою.
В окремих випадках відносні показники розраховують на 10000 (продециміле), 100000, 1000000 одиниць (наприклад, у статистиці охорони здоров’я розраховують кількість ліжко-місць на 10000 населення).
Відносні величини, виражені на 1000, 10000, 100000 і т. д. одиниць, вживають з метою надання їм більш придатного для сприйняття вигляду, оскільки, підібравши вдало базу порівняння, можна запобігти дробовим числам.
Форму виразу відносного показника вибирають у кожному конкретному випадку залежно від характеру одиниць спостереження і результатів, які одержують при зіставленні однієї величини з іншою.
Залежно від пізнавального значення відносні показники, які використовує статистика, класифікують за такими ознаками:
Перша група являє собою відносні величини, які не мають розмірності, їх виражають, як правило, у процентах або у коефіцієнтах. Показники цієї групи досить різноманітні, за призначенням їх поділяють на такі види: 1) відносні величини структури; 2) відносні величини виконання плану; 3) відносні величини виконання планового завдання; 4) відносні величини динаміки; 5) відносні величини порівняння.
Друга група відносних показників включає: 1) відносні величини інтенсивності; 2) відносні величини координації.
Відносні показники структури характеризують склад того чи іншого суспільного явища, тобто показують, яку питому вагу займають окремі частини в усьому явищі. Розраховують їх відношенням частини до цілого. Виражаються вони в процентах або частках одиниці. Наприклад, загальні витрати на виробництво продукції становлять 600 грн, а витрати на оплату 240 грн. Отже, питома вага витрат на оплату праці у загальній сумі витрат становить 240:600 = 0,4, або 40 %.
Відносні показники виконання плану – це відношення фактичного рівня показника до рівня, запланованого на той же період. Наприклад, якщо було заплановано одержати урожайність зернових культур 46 ц/га, а фактично одержано 49,8 ц з одиниці площі, то відносна величина виконання плану становить (49,8 : 46) o 100 = 107,8 %, тобто план виконано на 107,8 %, або перевиконання становить 7,8 %.
Відносні показники виконання планового завдання являють собою відношення величини показника, встановленого на плановий період, до його величини, яка досягнута фактично на цей період, або будь-якої іншої, прийнятої за базу порівняння. Тобто, це відношення планового рівня у наступному періоді до фактичного рівня звітного періоду, прийнятого за базу порівняння. Так, встановлюється завдання: підвищити продуктивність праці щодо попереднього періоду на 16 % або знизити собівартість на 10 %.
До речі, якщо підійти критично до цього питання, то відносні величини даного виду не є показниками статистики. А розглядають їх у статистиці щодо дійсного їх зв’язку із статистичними відносними величинами, зокрема з показниками виконання плану.
Відносні показники динаміки характеризують зміни суспільних явищ і процесів у часі. Розраховують їх відношенням рівня відповідного наступного періоду до рівня попереднього періоду, або будь-якого іншого, прийнятого за базу порівняння. Відповідно до обраної бази порівняння можуть бути ланцюгові і базисні. Ланцюгові відносні величини динаміки визначають відношенням рівнів наступного і попереднього періодів. Базисні відносні величини динаміки розраховують відношенням рівня відповідного наступного періоду до певного рівня, прийнятого за базу порівняння.
Відносні показники порівняння – це результат зіставлення одних і тих же характеристик двох різних сукупностей, груп чи одиниць. Порівнюють при цьому будь-які кількісні характеристики: обсяги сукупностей (або груп), середні або сумарні величини тієї чи іншої ознаки. Наприклад, порівнюючи кількість автомобілів станом на початок року по двох підприємствах, одержимо відносну величину
порівняння, яка дорівнює 88 (або 75 %), тобто в порівняльному підприємстві чисельність автомобілів на 25 % менша, ніж у базовому підприємстві.
Відносні показники координації характеризують співвідношення між складовими частинами цілого. Одну з частин цілого приймають за базу порівняння і знаходять відношення до неї всіх інших частин. Наприклад, за результатами перепису населення встановлюють співвідношення народжень хлопчиків і дівчаток (у розрахунку на 100 народжених певної статі). Або інший приклад. За результатами спостереження встановлено, що в підприємствах району з розрахунку на 100 чоловіків працює 116 жінок. Окремі автори схильні вважати відносні величини координації відносними показниками структури, що не зовсім вірно. Адже вони не дають уявлення про структуру явищ, а лише визначають, скільки одиниць певної частини цілого припадає на іншу її частину, прийняту за базу порівняння.
Відношення між різнойменними (різноякісними) показниками називають відносними показниками інтенсивності, або
статистичними коефіцієнтами. Вони відображують ступінь поширення одного явища порівняно з іншими взаємопов’язаними явищами. До них належать показники щільності поголів’я тварин у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь (ріллі, площі зернових). Відносні показники цієї групи виражають завжди іменованими числами. При цьому у їх назву входять найменування одиниць виміру обох порівнюваних ознак.
Слід відзначити, що відносні показники можуть бути середніми величинами (наприклад, середній темп зростання, середній темп приросту, середній процент виконання плану тощо), їх розраховують двома способами: 1) як середні з окремих відносних показників; 2) як відношення двох сумарних абсолютних показників, що включають абсолютні величини, покладені в основу розрахунку окремих відносних величин. Розглянемо приклад обчислення середнього темпу зростання робітників підприємства за вихідними даними таблиці 9.
Чисельність
підприємства, чол.
ВІДНОСНІ ВЕЛИЧИНИ
Узагальнюючий показник, який представляє собою частка від ділення однієї абсолютної величини на іншу і дає числову міру співвідношення між ними, називається відносною величиною.
При цьому та величина, з якої виробляється аналітичне порівняння, іменується базою порівняння (база порівняння – це завжди знаменник дробу щодо двох абсолютних величин). Найважливішою умовою при розрахунку відносних величин є умова, що визначає необхідність забезпечення порівнянності двох і більше порівнюваних абсолютних величин, а також необхідність знаходження реального зв’язку між порівнюваними абсолютними величинами.
Відносні величини можна класифікувати в дві основні групи:
- 1) одержувані в результаті зіставлення однойменних абсолютних величин;
- 2) одержувані в результаті зіставлення різнойменних абсолютних величин.
Якщо абсолютні величини мають вираз у вигляді цілого або дробового числа, то відносні величини прийнято виражати або в коефіцієнтах (в тому випадку, коли база порівняння прийнята за одиницю), або у відсотках (в тому випадку, коли база порівняння прийнята за 100%).
Відносні величини показують, у скільки разів або на скільки відсотків порівнювана величина відрізняється від бази порівняння (у більшу чи меншу сторону).
Зміна досліджуваного явища, процесу або об’єкта в часі характеризують відносні величини динаміки. Ці величини називають коефіцієнтами зростання і темпами зростання. Відносна величина динаміки у вигляді коефіцієнта зростання виражена в частках, відповідно, відносна величина динаміки у вигляді темпу зростання має відсоток їх.
Як приклад відносної величини динаміки можна привести співвідношення чисельності економічно активного населення Росії за 2014 і 2013 роки. У 2013 р вона склала 75,529 млн осіб. (Цей абсолютний показник буде прийнятий за базу порівняння), в 2014 р – 75,428 млн осіб. (Цей абсолютний показник є порівнюваним). Тоді коефіцієнт зміни чисельності економічно активного населення за рік складе
Темп зміни чисельності економічно активного населення в 2014 р складе
Робимо висновок про те, що в 2014 р чисельність економічно активного населення країни скоротилася на 0,1% до аналогічного показника за 2013 р
Якщо коефіцієнт (тими) зростання перевищує одиницю або 100%, це свідчить про збільшення значення ознаки. Якщо ж значення коефіцієнта (темпу) зростання менше одиниці або 100%, це свідчить про скорочення рівня ознаки.
Поряд з відносними величинами динаміки можуть бути розраховані і відносні величини структури. Відносні величини структури дають характеристику частки окремих частин досліджуваної сукупності в усьому її обсязі. Ці величини розраховують як частка від ділення числа одиниць або обсягу ознаки частини (групи) сукупності до загальної кількості одиниць або обсягом ознаки по всій сукупності. У статистиці прийнято називати відносні величини структури питомою вагою і висловлювати в частках або відсотках.
Як приклад такої величини можна привести співвідношення показників чисельності безробітних і економічно активного населення в Росії за 2014 Чисельність економічно активного населення в 2014 р склала 75,428 млн осіб. (Цей абсолютний показник приймаємо за базу порівняння). Чисельність безробітних в цьому ж році дорівнювала 3,889 млн осіб. (Цей абсолютний показник є порівнюваним). Тоді питома вага безробітних у чисельності економічно активного населення в 2014 р складе
Рівень безробіття в 2014 р склав 5,2% (0,052 • 100%). Різниця між економічно активним і безробітним населенням дає показник зайнятості населення в економіці. Провівши відповідні розрахунки, отримуємо, що чисельність зайнятих в 2014 р становить 71,539 млн осіб. Отже, рівень зайнятості в економіці в 2014 р
Рівень зайнятості в економіці в 2014 р склав 94,8% (0,948 • 100%). Аналогічний показник можна було отримати шляхом вирахування рівня безробіття з одиниці (1 – 0,052 • 100%), оскільки чисельність зайнятих і чисельність безробітних становлять сукупність економічно активного населення, яка приймається за одиницю.
Співвідношення частин одного цілого (однієї сукупності) характеризують відносні величини координації. Відносні величини координації показують, скільки одиниць ознаки однієї групи припадає в середньому на одну, 10, 100 або 1000 од. ознаки іншої групи досліджуваної сукупності. За допомогою відносних величин координації характеризують такі співвідношення, як чисельність робітників і службовців, чисельність чоловіків і жінок, чисельність сільського і міського населення і т.п. Як приклад можна привести співвідношення чисельності безробітного і зайнятого населення в російській економіці в 2014 р .:
Отже, на кожен 1 млн чол., Зайнятих в економіці, припадало близько 54 тис. Чол. безробітних станом на 2014 р
Серед відносних величин динаміки також розраховують відносні величини планового завдання і відносні величини виконання плану (ці показники відносять до мікроекономічної статистикою або статистикою підприємств).
Відносна величина планового завдання (К пл з ) являє собою відношення рівня ознаки, запланованого на поточний період (У ПЛ1 ), до рівня, що склався у попередньому періоді (У 0 ):
Відносна величина виконання плану (/ С в п ) – це співвідношення рівня ознаки в поточному періоді (У]) і запланованого рівня на цей же період (У ПЛ1 ):
Відносні величини планового завдання, виконання плану дають характеристику коефіцієнта динаміки (/ С д ), відповідно, відносна величина планового завдання та відносна величина виконання плану пов’язані наступним співвідношенням:
Наприклад, якщо було заплановано збільшення виробництва продукції фірми в 2015 р в порівнянні з 2014 р на 5% (К плз = 1,05), а план був перевиконаний на 2% ( К в п = 1,02), то в внаслідок фактичний рівень зазначеного показника виріс на 7% (К а = 1,05 • 1,02 = 1,07).
Відносні величини, що відносяться до другої групи, являють собою результат зіставлення різнойменних абсолютних величин і називаються відносними величинами інтенсивності.
До таких відносних величин відносяться показники виробництва продукції на одного працівника, валового внутрішнього продукту на душу населення, вартості основних виробничих фондів на одиницю виробленої продукції та ін.
Відносні величини інтенсивності є іменованими числами, і їх найменування утворюється від назви порівнюваних величин (руб / чол., Руб / руб., Руб / м 2 , ц / га і т.д.). Вони показують, скільки одиниць порівнюваного ознаки (чисельник) припадає на одну, десять, сто одиниць ознаки, прийнятого за базу (знаменник).
Як відносної величини інтенсивності можна привести продуктивність праці (співвідношення обсягу виробництва і чисельності працівників), доходи на душу населення (співвідношення сумарного доходу в економіці до чисельності населення країни) і т.п.
Поняття історії. Історичний процес як реальність
Коли ми думаємо про історію або ж звертаємося до книжок, присвячених історії, то остання найчастіше окреслюється перед нами як сукупність подій, що колись відбулись, проте зараз вони віддалені від нас у часі.
Наукові дослідження з історії стверджують, що йдеться про сукупність фактів, які мали місце в минулому суспільства; при тому досить часто наголошується, що історика повинні цікавити саме факти і тільки факти. Не має сенсу заперечувати значущість історичних фактів для людського самоусвідомлення та свідомого орієнтування у процесах та явищах власного життя, проте навряд чи можна погодитись із тлумаченням історії як подій або фактів. Це зумовлене тим, що,
по-перше, коли ми звертаємося до давніх історичних хронік чи-то літописів, виявляється, що їх автори досить часто описувані події, що відстояли від них у часі інколи на два-три століття, тому фактична точність таких описів досить сумнівна;
по-друге, як це не дивно, і сучасність, а не лише віддалене минуле, зовсім не просто подати через незаперечні факти.
Досить часто навіть гучні події залишаються непроясненими, хоча при їх здійсненні могли бути присутніми журналісти, вчені, задіяні технічні засоби масової інформації. Варто лише згадати такі події, як, наприклад, вбивство президента США Дж. Кеннеді, розстріл так званого “Білого дому” 1993 року у Москві, зникнення в Києві журналіста Г. Гонгадзе.
Соціологи, які спочатку вважали, що їх наука повинна перш за все видобувати факти зі сфери суспільного життя, вже в першій третині XX ст. прийшли до висновку, що зробити це у бажаному варіанті фактично неможливо.
Припустимо, ми хочемо зібрати як можна точніші факти щодо життя та діяльності якоїсь сукупності людей; ми повинні були би оточити цих людей цілою низкою реєстраторів, таких, як соціологи, історики, психологи, педагоги, можливо — лікарі, економісти та ін. Ясно, що в такому режимі досліджувані люди не зможуть жити і діяти природно, а, окрім того, ніколи не буде повної гарантії щодо правильності і точності фіксації реальних подій тими чи іншими фахівцями. Проте, і до самих таких умовних реєстраторів ми також повинні були би поставити спостережувачів (щоби зафіксувати саму подію реєстрації), до останніх — також, і т п. Ясно, що окреслена таким чином ситуація стає безглуздою, хоча саме так ми могли би мати більш-менш надійні історичні факти. Усвідомлення того, що історію навряд чи можна сприймати, як сукупність надійних фактів, породило відому тезу про те, що історія – це всього лише сучасна політика, обернена до минулого (пор.: “Будь-яка історія є лише сучасна історія” —Б. Кроче). З іншого боку, навряд чи можна щось заперечити проти того, що сучасність постає продуктом минулих процесів людської життєдіяльності.
Ф Особливою можна вважати позицію, згідно якої події життя та історії є автономними і навіть атомарними, тобто непроникненими ззовні, що певна подія відбулася зовсім не тому, що їй передувала якась інша, а тому, що вона змогла відбутися у певній власній повноті та завершеності (М. Мамардашвілі).
Що ж таке тоді історія? Ставлячи таке питання, ми повинні звернути увагу на те, що не існує і не може існувати історії поза історичною пам’яттю, тобто поза тим, що хтось буде збирати та зберігати знання про те, “що було перед тим”. Отже, перш за все історія – це певна спря-
мованість свідомості, бажання зберігати та утримувати той зміст, який пов’язаний із людським самоздійсненням. Якщо ж чомусь певна людська спільність такого не робить, не існує знань про минуле, а тому не існує історії.
Історія вимагає присутності свідомості, яка здатна утримувати в собі неперервну лінію процесів людського самоздійснення.
З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історії передбачає наявність трьох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості; 2) неперервного тривання певного процесу; 3) історичної пам’яті.
Звичайно, в історії не повинні зникати люди, людські спільності, бо це саме вони діють в просторі і часі, але ці дії не самі по собі є історія: якщо їх ніхто не сприймає та не фіксує, вони відбудуться та зникнуть, нічого по собі не лишивши (окрім, хіба що, геологічних слідів). Значить, історичне тривання – це перш за все справа свідомості, її прагнення збирати та зберігати в своєму змісті полі або територію людського самоздійснення. Чому, задля чого? Із висвітлених раніше тем та питань випливає, що, оскільки людський початок буття не зводиться до природних явищ та процесів, то це необхідне задля самозростання, збільшення його проявів та можливостей. Якщо все те, що людьми здійснене та напрацьоване буде просто зникати, то людство буде приречене на блукання без певних орієнтирів та результатів.
Історія окреслює нам ту територію, на який людина вже себе здійснила та проявила, а тому ми набуваємо можливості рухатись по цій території не безпорадно, а більш-менш свідомо та виправдано. Відповідно, і самий наш цей рух даною територією буде визначений, а ми маємо можливість зрозуміти (якщо нас це буде справді хвилювати), якою мірою наші дії вагомі, виправдані, оригінальні і т. ін.
В цьому сенсі наша інтегрованість в історію передбачає й те, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можливості, а, значить, розширюємо горизонти та можливості людського самоздійснення.
Звідси випливає цікаве визначення історії: історія є лише ф там, де відкривається можливість продовжувати історію.
Належне осмислення такого визначення покладає на кожне покоління велику відповідальність за історію та перед історією.
В даному окресленні історії явно домінують акценти духовні, або й навіть — ідеологічні. Але історія — це дія, сукупність дій, що продукуються живими людьми у конкретних обставинах. Звідси, наприклад, дещо прояснюється погляд на історію, як на дійову особу, підпорядковану певному закону або фатуму: у виборі дії люди, як правило, досить вільні, проте як тільки сама ця дія починає реалізовуватись, як включаються і спрацьовують такі механізми перетікання процесу, які суттєво міняють як задуми, так і можливі наслідки дій. Ось як подає цей момент відомий історик:
„Уявімо собі, що гірською стежиною йде людина. Раптом вона спотикається і падає у прірву. Задля того, щоби цей випадок відбувся, потрібно поєднання багатьох визначальних елементів. В тому числі: сила тяжіння, гірський рельєф, що сам постає результатом тривалих геологічних перетворень; стежина, що була прокладена, наприклад, з метою з’єднати село із літніми пасовищами. Отже, можна із повними підставами сказати, що якби закони небесної механіки були іншими, якби еволюція земної купі перетікала інакше, якби альпійське господарство не засновувалось на сезонному вигоні худоби у гори, то людина не впала би у прірву”
Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбувається новий відрив від наявного, проте тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інакші параметри. Таким чином, історична свідомість виконує в історії роль “несучої конструкції”, яка весь час стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і привабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи можна зіграти ще, але це вже буде інша гра, хоча, можливо, дуже схожа на попередню.
Отже, історична свідомість забезпечує неперервність того процесу, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єдину лінію тривання на все нові і нові прояви та параметри перетікання
В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важливі її аспекти: минуле О як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне як жива дія, проте обмежена і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал. Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постає реальністю лише за наявності в ній:
єдності перервного та неперервного;
історичної пам’яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності;
свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;
моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя;
людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.