Зловживання процесуальними правами у цивільному процесі: які наслідки

Будь-яка форма зловживання процесуальними правами є порушенням принципів цивільного процесуального права.

У судовому процесі сторони та інші учасники справи мають певні, передбачені цивільним законодавством, процесуальні права та обов’язки. Разом з тим, на практиці, часто виникають випадки зловживання сторонами у справі своїми процесуальними правами. Про наслідки таких дій роз’яснили у Координаційному центрі з надання безоплатної правової допомоги.

Процесуальні права та обов’язки учасників справи визначені ст. 43 Цивільного процесуального кодексу України.

Зокрема, учасники справи мають право:

• подавати докази,
• брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом,
• брати участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам,
• подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Водночас кожний учасник справи зобов’язаний:

• сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи,
• подавати усі наявні у нього докази в порядку та строки, встановлені законом або судом,
• не приховувати докази,
• надавати суду повні й достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні,
• виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

У випадку, коли учасник судового процесу протиправно, несумлінно та неналежно виконує належній їй процесуальні права та обов’язки, з корисливим або особистим мотивом, що завдають шкоду інтересам правосуддя та (або) інтересам осіб, які беруть участь у справі, або недобросовісно поводить себе в інших формах, це є зловживанням процесуальними правами.

Відповідно до законодавства, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами наступні дії:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заява завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмету спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, передбачені ЦПК. Такі заходи можна поділити на 2 категорії:

Статтею 143 ЦПК визначають заходи процесуального примусу як процесуальні дії, що вчиняються судом шляхом постановлення ухвали з метою спонукання осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Види заходів процесуального примусу:

• попередження;
• видалення із залу судового засідання;
• тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;
• привід свідка;
• штраф.

До інших заходів, що можуть бути застосовані судом у випадку зловживання процесуальними правами, можна віднести:

• повернення позовної заяви, скарги, клопотання, залишення їх без розгляду – у разі подання позову-двійника (позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з однакових підстав); при цьому судовий збір за подання позову-двійника не повертається;
• покладення на сторону судових витрат повністю або частково, незалежно від результатів вирішення спору – у разі зловживання стороною чи її представником процесуальним правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони;
• забезпечення судових витрат – враховуючи конкретні обставини справи, суд за клопотанням відповідача має право зобов’язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу та інших витрат, які має понести відповідач у зв’язку з розглядом справи (забезпечення витрат на професійну правничу допомогу), якщо позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов.
• постановлення окремої ухвали – суд може постановити окрему ухвалу у разі зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов’язків, неналежного виконання професійних обов’язків (зокрема, якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або у разі іншого порушення законодавства адвокатом чи прокурором.

Наслідками зловживання цивільними процесуальними правами можуть бути встановлені такі міри відповідальності:

• відшкодування усіх судових витрат у справі;
• судовий штраф;
• відшкодування збитків;
• відшкодування моральної шкоди.

Будь-яка форма зловживання процесуальними правами є порушенням принципів цивільного процесуального права. Таким чином, процесуальне законодавство містить достатньо механізмів для того, щоб забезпечити дотримання сторонами судового процесу своїх процесуальних обов’язків.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Що є порушенням норм процесуального права

Порушення норм суддівської етики та стандартів поведінки як підстава дисциплінарної відповідальності судді

Олексій Горох, адвокат, доктор юридичних наук, доцент кафедри кримінального та кримінального процесуального права Національного університету «Києво-Могилянська академія», заступник голови Комітету з кримінального права та процесу НААУ

Порушення норм суддівської етики та стандартів поведінки як підстава дисциплінарної відповідальності судді: адвокат Олексій Горох

Під час заходу з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Дисциплінарна відповідальність судді за проступки у кримінальному провадженні», що відбувся у Вищій школі адвокатури НААУ, Олексій Горох, адвокат, доктор юридичних наук, доцент кафедри кримінального та кримінального процесуального права Національного університету «Києво-Могилянська академія», заступник голови Комітету з кримінального права та процесу НААУ, сфокусував увагу на порушенні норм суддівської етики та стандартів поведінки як підставі дисциплінарної відповідальності судді та конкретних дисциплінарних проступках під час здійснення правосуддя.

Підставою дисциплінарної відповідальності є вчинення суддею протиправного (такого, що заборонене законом), винного (умисного або вчиненого через недбалість), діяння (дії чи бездіяльності), яке посягає на основоположні конституційні права у сфері правосуддя – доступ до правосуддя; незалежне та безстороннє здійснення правосуддя компетентним судом упродовж розумного строку; забезпечення гласності та відкритості правосуддя.

Судове рішення, за результатом розгляду судової справи, суддя повинен ухвалити з урахуванням:

1) встановлених у процесі розгляду фактичних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами;

2) застосувавши для правового висновку відповідні норми закону та практику Європейського суду з прав людини;

3) скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.

Підстави дисциплінарної відповідальності судді встановлені статтею 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Лектор детально сфокусував увагу на дисциплінарних проступках під час здійснення правосуддя:

1) умисне або внаслідок недбалості:

1.1. незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо):

• необґрунтована відмова у відкритті судового провадження;

• невчинення передбачених процесуальним законом дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду судової справи;

• необґрунтоване зупинення судового провадження у справі;

• безпідставне закриття судового провадження у справі;

• закриття провадження у справі через відсутність у суду відповідних повноважень без зазначення суду, до юрисдикції якого належить розгляд цієї справи;

• необґрунтоване залишення позову без розгляду;

• необґрунтоване залишення апеляційної чи касаційної скарги без руху чи її повернення;

• необґрунтована відмова в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами;

• невмотивована повна або часткова відмова в задоволенні клопотань чи скарг слідчим суддею під час досудового розслідування тощо.

1.2. інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду:

• процесуальні порушення при вжитті заходів забезпечення позову;

• вирішення питання про права і обов’язки осіб, не залучених до судового розгляду

• неправомірне втручання у дискреційні повноваження органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, перешкоджання виконанню рішенню іншого суду;

• неповідомлення чи неналежне повідомлення учасників судового провадження про дату та час судового засідання тощо.

2. незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору.

Критеріями оцінки зазначення/незазначення мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору має бути встановлення у дисциплінарному провадженні наступних обставин:

• чи у судовому рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін;

• чи у судовому рішенні є підтвердження того, що сторони були почуті судом;

• чи судове рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами;

• чи у судовому рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття/відхилення доказів сторін.

3. порушення засад гласності і відкритості судового процесу:

До предмету гласності і відкритості судового процесу необхідно відносити:

• інформацію про хід судового розгляду, проміжні і кінцеві результати такої діяльності;
• відкритий розгляд судових справ у судах, крім випадків, установлених законом;
• право бути присутніми у відкритому судовому засіданні будь-яким особам;
• право осіб, присутніх в залі судового засідання, представників засобів масової інформації проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео – та аудіозапис з використанням портативних відео – та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених законом;
• право на трансляцію судового засідання з дозволу суду;
• фіксацію технічними засобами перебігу судового процесу в порядку, встановленому законом;
• забезпечення учасникам судового процесу можливості брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у порядку, встановленому законом;
• проведення судового засідання виключно в спеціально обладнаному для цього приміщенні суду – залі засідань, яке придатне для розміщення сторін та інших учасників судового процесу і дає змогу реалізовувати надані їм процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.

4. порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості:

На думку Дисциплінарної палати, розглядаючи усне клопотання прокурора про зміну обвинуваченому обраного запобіжного заходу, суддя П. не надала обвинуваченому можливості реалізувати право на ознайомлення із викладеними у такому клопотанні обставинами та документами, якими воно обґрунтовано, тобто не забезпечила йому можливості підготуватися до захисту від такого клопотання і тим самим порушила гарантію принципу рівності учасників судового провадження у процесуальних правах.

5. незабезпечення обвинуваченому права на захист, перешкоджання реалізації прав інших учасників судового процесу:

У ході розгляду дисциплінарної справи було встановлено, що єдиною підставою для відводу адвоката Б. суддя К. визнала наявність у нього родинних зв’язків з суддею місцевого суду, куди, за твердженням прокурора, мав бути переданий обвинувальний акт після завершення досудового розслідування. На думку Дисциплінарної палати, такі дії судді явно не відповідають вимогам закону, передбаченим статтею 80 КПК України, з огляду на те, що слідчим суддею К. були враховані обставини, які ще не настали та які в разі їх настання за певних обставин могли бути вирішені судом під час судового провадження. Крім того, у будь-якому разі дружина адвоката Б. не здійснювала розгляд справи стосовно його підзахисного, а на час розгляду питання про відвід взагалі не здійснювала правосуддя у зв’язку із закінченням строку повноважень.

6. порушення правил щодо відводу (самовідводу):

ЄСПЛ розрізняє:

а) суб’єктивний критерій, що передбачає встановлення впливу певного переконання чи особистого інтересу судді у цій справі;

б) об’єктивний критерій, що передбачає встановлення того, чи суддя надав достатні гарантії, які виключали б будь-які обґрунтовані сумніви у його безсторонності. Суддя не може використовувати самовідвід, щоб самоусуватись від здійснення правосуддя, побоюючись надходження скарг, певних образ у свою адресу, негативних відгуків у ЗМІ тощо.

7. безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом, зволікання з виготовленням вмотивованого судового рішення, несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень:

• необхідно зібрати докази, які підтверджують, що суддя мав об’єктивну можливість розглянути заяву, скаргу чи справу протягом строку, встановленого законом, або хоча б розумного строку, і що порушення цього строку відбулось через щонайменше недбале ставлення судді до своїх обов’язків;

• для цього, поряд з отриманням пояснення судді, дисциплінарному органу необхідно проаналізувати його навантаження, черговість розгляду ним судових справ, причини їх відкладення (якщо мали місце), встановити наявність/відсутність поважних причин з боку судді (перебування на лікарняному, у відрядженні або відпустці тощо), середнє навантаження на суддю у цьому суді тощо.

8. умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків:

З об’єктивної сторони, допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод, полягає у недотриманні ним суддею норм процесуального права, що найчастіше пов’язане з порушенням наступних статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність), статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), статті 9 (свобода думки, совісті і релігії), статті 10 (свобода вираження поглядів), статті 11 (свобода зібрань та об’єднань), статті 1 Додаткового протоколу (захист права власності).

9. розголошення суддею таємниці, що охороняється законом, у тому числі таємниці нарадчої кімнати, або інформації, що стала відомою судді під час розгляду справи у закритому судовому засіданні:

У одному зі своїх рішень Верховний Суд зазначив: «Суд має достатні підстави констатувати, що під час перебування суду в нарадчій кімнаті з ухвалення судового рішення у відповідному кримінальному провадженні, розгляд інших судових справ у цей же час, проведення судових засідань з ухваленням як судових рішень по суті вимог, так і рішень з процесуальних питань, в тому числі щодо повернення матеріалів провадження, є порушенням таємниці наради суддів, що відповідно є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що було перешкодою суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (Постанова ВС від 10 квітня 2019 року у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12013010060000119).

Порушення суддею норм суддівської етики та стандартів поведінки:

1) може відбуватися у процесі розгляду певної судової справи:

• вияв неповаги чи образа когось з учасників судового провадження, зверхнє ставлення до присяжних;

• розголошення конфіденційної інформації, що стала відома судді у зв’язку з розглядом судової справи;

• позапроцесуальні взаємини з одним із учасників процесу або його представником у справі за відсутності інших учасників провадження;

• ухилення від здійснення правосуддя.

2) може відбуватися у позасудовій поведінці судді:

• дрібне викрадення чужого майна;

• дрібне хуліганство (ненормативна лексика);

• самовільне зайняття земельної ділянки;

• невиконання вимог про зупинку;

• залишення місця дорожньо-транспортної пригоди;

• керування транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

3) може полягати у демонстративному порушенні норм суспільного співжиття чи загальноприйнятих правил поведінки:

• зневажливе висловлювання про державні чи громадські інституції;

• про певні суспільно значущі події чи факти;

• висловлювання, що принижують національні чи релігійні почуття;

• способі життя, що не відповідає загальноприйнятим нормам моралі.

Олексій Горох окремо розгляну склад дисциплінарного проступку.

1. Об’єктивна сторона дисциплінарного проступку:

• майже усі дисциплінарні проступки відносяться до правопорушень з формальним складом (дисциплінарний проступок вважається вчиненим саме в момент протиправної поведінки судді);

• дисциплінарні проступки з матеріальним складом:

1) незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо);

2) інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду;

3) незабезпечення обвинуваченому права на захист;

4) допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

2. Суб’єктивна сторона дисциплінарного проступку:

• обов’язковою ознакою складу дисциплінарного проступку є наявність у діянні судді вини у формі умислу чи недбалості;

• дисциплінарний проступок вважається вчиненим умисно, якщо суддя усвідомлював протиправний характер свого діяння. Інтелектуальним моментом умислу є усвідомлення суддею порушення (невиконання чи неналежного виконання) обов’язків судді. Вольовим моментом умислу є бажання судді діяти таким чином;

• недбалість має місце тоді, коли суддя не усвідомлював протиправний характер свого діяння, хоча повинен був і міг це усвідомлювати.

Відеофрагмент доступний для перегляду на сторінці Вищої школи адвокатури НААУ у Facebook: http://surl.li/iwafy

Про стандарти професійної поведінки судді – детально у тематичному матеріалі від Advocat Post: http://surl.li/iwaig

Цікаві публікації лектора:

Процедурні помилки не зумовлюють скасування правильного по суті рішення

Процесуальні норми завжди є допоміжними, завдяки яким учасники спору можуть послатися на норми матеріального права, а суд — застосувати їх. Що ж робити, коли рішення відповідає останнім, але прийняте з порушенням процедури? Відповідь на це запитання можна було б знайти в практиці Європейського суду з прав людини, проте запроваджений ним принцип недоречності правового пуризму подекуди утворює колізії з нормами процесуальних кодексів України, повідомляє zib.com.ua.

Що таке «правовий пуризм»?

Лаконічний та наочний виклад як самого поняття «правовий пуризм», так і рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 у справі «Сутяжник проти РФ» наведено в окремій думці судді Верховного Суду Яна Берназюка від 25.04.2018 (справа №826/5575/17). Так, зазначено, що пуризм у загальноприйнятому розумінні є надмірним прагненням до чистоти, переваги форми над змістом.

Поняття «правовий пуризм» увів у обіг саме ЄСПЛ. Суд, зокрема, дійшов висновку, що не може бути скасовано правильне по суті рішення та відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму. Рішення може бути скасоване тільки з метою виправлення істотної помилки. У рішенні від 23.07.2009 ЄСПЛ виходив із того, що хоча правил юрисдикції як принципу й має бути дотримано, однак з огляду на обставини справи відсутня соціальна потреба, яка виправдовувала би відступ від принципу правової визначеності.

• правовий пуризм, на відміну від обставин «істотного та непереборного характеру», завжди призводить до порушення принципу правової визначеності;

• правовий пуризм є неухильним слідуванням вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без урахування того, чи призведе це в подальшому до реального, а не формального усунення допущених помилок;

• надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм і вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, зважаючи на обставини конкретної справи, і необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів у цивільному або іншому судочинстві призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд;

• правовий пуризм може мати як добровільний характер і виявлятися в діяльності окремих посадових осіб, так і бути вимушеним через санкціонування державою, яка обмежує реалізацію дискреційних повноважень суб’єктів правозастосування, недопущення відступу від правових приписів.

У цьому контексті звертається увага на передчасність підходу, застосованого в постанові ВС від 11.04.2018 (справа №826/5575/17), згідно з яким норми

процесуального права мають пріоритет над матеріальними. На підтвердження такої позиції зроблено також посилання на положення ч.2 ст.350 КАС.

При цьому автор окремої думки підсумував, що процесуальні норми є вторинними порівняно з матеріальними, оскільки призначення перших полягає в забезпеченні реалізації других. Тобто характер, зміст і призначення процесуальних норм підпорядковані вимогам матеріальних норм і тому зумовлені ними та є похідними від них.

Банкрутство v. позовне провадження

Одним із найбільш промовистих прикладів правильного розуміння, доречного та раціонального застосування рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 є постанова колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.06.2018 (справа №910/10616/17). Нею КГС скасував постанову апеляційного суду, якою, у свою чергу, скасовано рішення місцевого суду та передано справу до нього ж для розгляду по суті.

При цьому КГС звернув увагу на те, що суд апеляційної інстанції керувався лише тією підставою, що вимога про визнання недійсною угоди про відступлення права

майнової вимоги до боржника (стосовно якого триває провадження у справі про банкрутство) має бути розглянута не в окремому позовному провадженні, а в межах провадження про банкрутство. Натомість жодних інших порушень суду першої інстанції не встановлено, як і не висловлено думки з приводу правильності чи помилковості висновків про задоволення позовних вимог загалом.

КГС наголосив, що суд апеляційної інстанції не зважив на принцип res judicata і не врахував рішення ЄСПЛ від 23.07.2009, в якому наголошено, що не може бути скасовано правильне по суті судове рішення й відступлено від принципу правової визначеності тільки з підстав порушення правил юрисдикції та задля правового пуризму.

Резолютивна частина та суб’єктний склад

Приклад незастосування правового пуризму, який вже став майже академічним, відображено в спорах про іпотеку стосовно правильності формулювання резолютивної частини рішень щодо визначення початкової ціни продажу майна.

У контексті можливості скасування рішень із підстав «чистоти» суб’єктного складу однією з найпоказовіших, напевне, є постановаКасаційного адміністративного суду від 8.05.2018 (справа №672/455/17).

Предметом спору в ній було призначення пенсії на пільгових умовах. КАС звернув увагу на суперечливість посилання суду апеляційної інстанції на незалучення комісії з питань підтвердження стажу роботи як відповідача, оскільки ця комісія діє при головному управлінні Пенсійного фонду області, яке було залучено до участі у справі.

З огляду на викладене постанову про відмову в задоволенні позовних вимог, обґрунтовану виключно тим, що позов заявлено до неналежного відповідача, було скасовано й залишено в силі рішення місцевого суду про задоволення позовних вимог.

Процесуальні порушення та строки оскарження

Апеляційні суди часом посилаються на рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 при відмові у відкритті проваджень за скаргами, поданими зі значним пропуском установленого строку, але містять посилання на недотримання процесуальних вимог.

Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 7.06.2018 (справа №2-2404/2010) визнано неповажними причини пропуску строку оскарження рішення, ухваленого 7 років тому. Акцентовано, що скарга аргументована виключно порушенням норм процесуального права без зазначення, як саме це позначилося на правах скаржника.

Апеляційний суд резюмував, що спроби перегляду остаточного та обов’язкового рішення з наведених мотивів без належного обґрунтування підстав для втручання в принцип res judicata не можуть вважатися причинами фундаментального характеру, які є підставою для перегляду судових рішень у контексті практики ЄСПЛ.

У рішенні від 23.07.2009 ЄСПЛ навів виняток, за умови якого процедурні порушення можуть бути підставою для скасування відповідного рішення — виправлення істотної судової помилки.

Наприклад, у постанові від 19.06.2018 (справа №2-7228/2008) Апеляційний суд Одеської області дійшов висновку, що принцип правового пуризму має застосовуватися саме в контексті зазначеного в рішенні ЄСПЛ «Сутяжник проти Росії» застереження щодо наявності фундаментального порушення. Тому оскаржуване рішення навіть за збігом понад 9 років після його ухвалення не може залишатися в силі, оскільки воно є незаконним і ухваленим із грубим порушенням норм матеріального та процесуального права. Це зумовлює неможливість застосування принципу правової визначеності та остатоточності судового рішення.

Так, у 2008 році суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, припустився помилок, що мають фундаментальне значення. Зокрема:

• ухвалив рішення через 11 днів після відкриття провадження та через 2 місяці після смерті спадкодавця, не вирішивши питання про коло спадкоємців, та, відповідно, не залучив їх до участі у справі;

• не врахував вимог ч.3 ст.640, ст.657 Цивільного кодексу щодо обов’язкового нотаріального посвідчення й державної реєстрації спірного договору.

Натомість у постанові від 14.06.2018 (справа №5/127-Б-08) КГС установив, що місцевий суд, застосовуючи позовну давність до вимог про визнання недійсним договору поруки, не з’ясував, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес заявника. Крім того, не врахував, що позовна давність застосовується тільки за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення судом рішення (ч.3 ст.267 ЦК), а в цьому випадку такого клопотання заявлено не було.

Проте КГС визнав обґрунтованою постанову апеляційного суду, який залишив без змін це рішення, але з наведенням іншого обґрунтування для відмови в задоволенні позову. Адже порушення норм процесуального права не призвели до прийняття неправильного рішення по суті.

Зі змісту цієї постанови фактично можна дійти висновку, що неправильно обґрунтоване рішення (у тому числі аргументоване з порушенням норм матеріального права, адже інститут позовної давності належить до них) не є безумовною підставою для його скасування, якщо правильною є резолютивна частина. Разом з тим саме про це і йдеться в рішенні ЄСПЛ від 23.07.2009, а поняття «правовий пуризм» охоплює саме процедурні норми, застосування яких належить до компетенції судів. Натомість наявне порушення норм матеріального права в будь-якому разі є істотною помилкою та підставою для скасування принаймні мотивувальної частини рішення задля недопущення в подальшому неправильного застосування відповідних норм. Це цілком узгоджується з положеннями ч.4 ст.311 Господарського процесуального кодексу.

Що вважати «фундаментальним порушенням»?

Прикметно, що часом Верховний Суд посилається на рішення ЄСПЛ у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти РФ», «Нєлюбін проти РФ», «Сутяжник проти РФ» та ін., зазначаючи, що спір вирішено з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, і за умови невстановлення істотної судової помилки й фундаментальних порушень констатує відсутність підстав для зміни або скасування рішень попередніх інстанцій.

Убачається, що вживання запозиченого з текстів рішень ЄСПЛ терміна «фундаментальне порушення» у справах, де касаційний суд узагалі не вбачає жодних порушень, є не дуже вдалим. Складається враження, що глобальних помилок суди не допустили, однак якісь несуттєві усе ж таки мали місце. У читача може виникнути уявлення, що фундаментальними є інші порушення, ніж порушення правових норм.

«Фундаментальні порушення» — це завжди порушення норм права, зазвичай матеріальних. Але для визнання саме фундаментальним порушення повинне мати наслідком помилкове рішення по суті. У такому разі його має скасувати вища інстанція та принцип res judicata на нього не поширюється.

Однак у разі, коли норму права застосовано неналежним чином, а резолютивна частина є правильною, касаційний суд не може перебувати осторонь і залишати таке рішення в силі в повному обсязі. Убачається, що ВС просто зобов’язаний здійснити його «реновацію», наприклад шляхом унесення змін до його мотивувальної частині. Адже мало не основною місією ВС є забезпечення однакового застосування норм права судами в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Отже, навіть у разі, якщо суд з огляду на необхідність дотримання принципу res judicata залишає в силі рішення, яке є правильним за своєю суттю, він у будь-якому разі має змінити його в тій частині (зазвичай мотивувальній), в якій неправильно застосовано правові норми. Тим самим досягається основна мета функціонування ВС, якою є навіть не перегляд окремих справ, а контроль правильності застосування правових норм і формування єдиної судової практики.

Напевне, саме тому законодавець, установлюючи значні обмеження щодо можливості касаційного оскарження, зробив виняток для рішень навіть у малозначних спорах, коли скарга стосується питань права, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.

Тож в ідеалі, вирішуючи питання про можливість прийняття до провадження касаційної скарги, крім дотримання низки формальних вимог, ВС має перевіряти, чи не суперечать ухвалені рішення щонайменше усталеній судовій практиці. В абсолюті ж, якщо оскаржені рішення прийнято щодо категорії спорів, у яких судова практика ще не сформувалася (наприклад, немає правової позиції ВС, ВСУ, має місце відступ від їхніх правових позицій, практика судів першої та апеляційної інстанцій є різною), касаційний суд повинен оцінювати, чи може рішення в такій справі мати значення для формування певної практики для відповідної категорії спорів. Адже тоді касаційна скарга фактично виконує роль преюдиціального запиту.

Відмовляючи ж у прийнятті таких скарг, ВС фактично нібито підтримує висловлену в них позицію, а у своїй ухвалі наводить квазівисновок про те, що правильне застосування норм права є очевидним і не викликає сумнівів щодо їх тлумачення.

Імператив юрисдикції

Нині в процесуальних кодексах визначено, що порушення правил юрисдикції є обов’язковою підставою для скасування рішення (незалежно від доводів, викладених у скарзі). Утім, з урахуванням змісту рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 та мети діяльності суду в цілому (здійснення правосуддя, а не тільки ведення формального та правильного процесу) ці підстави слід було б викласти не так імперативно.

Вбачається, що в разі внесення змін до процесуальних кодексів було б доречним передбачити виняток, наприклад, для рішень, правильних по суті застосування норм матеріального права, проте ухвалених із порушенням юрисдикції. Зокрема, у разі, коли це було зумовлено наявною невизначеністю в розмежуванні компетенції судів або ж стало наслідком відмови в розгляді спору судом, якому, як виявилося, він є підсудним (наприклад, за умови, що відповідне рішення про відмову набрало законної сили). Тобто для тих випадків, коли порушення юрисдикційної підвідомчості не було пов’язане зі зловживанням процесуальними правами та не було вчинено свідомо. Адже в багатьох випадках для самих учасників спору не має значення, суд якої саме юрисдикції розглядатиме спір, пріоритетною є лише правильність його вирішення.

Питання розмежування юрисдикції переважно є «спором між судами». Тому учасники судових процесів не мають бути заручниками таких ситуацій, які подекуди значною мірою впливають, зокрема, на розумність строків розгляду спору по суті, як це, до речі, було встановлено в рішенні ЄСПЛ від 24.03.2005 у справі «Бабурін проти РФ».

Можливість скасування рішень із підстав того, що спір вирішено «некомпетентним» судом, зумовлює виникнення ситуацій, коли часом навіть позивачі, які самі, власне, й обрали суд для звернення з позовом, отримавши рішення, яке їх не задовольнило, скаржаться до вищої інстанції, посилаючись на порушення юрисдикційної підвідомчості.

Разом з тим убачається доречним запровадити правило, за яким відсутність у відзиві на позов заперечень щодо юрисдикційної підвідомчості спору також має виключати можливість подальшого посилання на це як на фактично єдину формальну підставу для скасування рішення. За відсутності відповідних заперечень ідеться про мовчазну згоду (пророгацію) відповідача з вибором позивачем суду. Натомість наведення відповідних аргументів уже на стадії оскарження рішення, прийнятого по суті, може свідчити про недобросовісність учасника процесу, який притримував цей козир на випадок ухвалення рішення, невигідного для нього.

Автор статті: Леся ЗУЄВИЧ, начальник управління забезпечення роботи судової палати секретаріату Касаційного господарського суду