Даниленко Анатолій Степанович: досьє, біографія, кар’єра і компромат

Даниленко Анатолій Степанович народився 4 березня 1953 року в селі Карапиші Київської області.

Батьки Анатолія були працівниками колгоспу.

Анатолій Даниленко одружений. Дружину звуть Валентина (1957 року народження). Вона очолює сільськогосподарську фірму “Агросвіт”, а також є власницею приватного підприємства Агротехсоюз “Україна”. Валентина Даниленко – кінцевий бенефіціар ПРАТ “КРП “Металіст”.

У Анатолія та Валентини є дві доньки. У 1979 році народилася Олена. Вона викладає в аграрному університеті в Білій Церкві. У 1982 році народилася Олеся. Вона юрист за освітою, закінчила університет імені Тараса Шевченка (Київ). Молодша дочка Даниленко – заступник директора у фірмі «Агротехсоюз».

Анатолій має дві вищі освіти. Диплом лікаря-ветеринара він отримав в сільськогосподарському інституті Білої Церкви.

Вчителем біології Даниленко став після закінчення Уманського педагогічного інституту імені П. Р. Тичини.

протягом року (1976-1977) Анатолій проходив службу в радянській армії.

Анатолій Даниленко в 1995 році захистив в Інституті регіональних досліджень НАН України дисертацію, став кандидатом наук. Вже через два роки в місті Миколаїв він захистив докторську дисертацію.

У 2002 році Даниленко став професором.

Також він є академіком Національної академії аграрних наук України.

Працювати Анатолій Даниленко почав у сімнадцятирічному віці в якості різноробочого колгоспу імені Щорса в рідному селі. Після навчання в сільськогосподарському інституті та служби в армії Даниленко повернувся на роботу в той же колгосп. Протягом чотирьох років був фельдшером.
Потім ветлікар став головою колгоспу. Протягом десяти років, до 1991 року Анатолій Даниленко по черзі керував двома колгоспами в Миронівському районі Київської області.

З 1989 по 1991 рік – народний депутат СРСР. Після отримання Україною незалежності став головою КСП “Карапиші”.

Через три роки Анатолій Даниленко був обраний народним депутатом другого скликання Верховної Ради (1994-1998) по мажоритарному округу №221 (Миронівський район Київської області). Входив до складу Селянської партії і очолював у парламенті аграрний комітет.

Анатолій Даниленко ще двічі балотувався у Верховну Раду (1998 і 2006). Однак повторно зайняти крісло народного обранця йому не вдалося.

По завершенні каденції парламенту в 1998 році на деякий час він повернувся на посаду директора КСП «Карапиші». У червні того ж року Даниленко був призначений головою Черкаської області. Однак у Черкасах Анатолій затримався ненадовго. Менш ніж через півтора року. У вересні 1999 року він залишив посаду глави області. Потім був головою Держкомітету з земельних ресурсів.

З 1999 року Анатолій Даниленко зайнявся також викладацькою діяльністю. Протягом наступних шести років він очолював кафедру управління земельними ресурсами Національного аграрного університету в Білій Церкві. На даний момент Даниленко – ректор цього навчального закладу.

Він двічі обирався до київської обласної ради. У 2010 році Анатолій переміг на виборах в якості кандидата від пропрезидентської тоді Партії регіонів. Через п’ять років Анатолій радикально змінив свої політичні уподобання, пішовши на вибори з “Радикальною партією Олега Ляшка”.

Офіційно Даниленко залишив у 1999 році губернаторський пост у зв’язку з переходом на іншу роботу. Проте в ЗМІ Черкас існує й інша думка про причини відставки.

Справа в тому, що у другому турі президентських виборів Черкаська область в більшості проголосувала за комуніста Петра Симоненка за рахунок голосів сільського населення регіону.

Як припускають місцеві журналісти, “мабуть, основна причина відставки Даниленко А. С. – не налагоджене співробітництво з опозиційно налаштованими до президентської влади керівниками великих сільських господарств, вміло манипулирующими громадською думкою населення області, яке проживає в сільських районах”.

В лютому 2014 року Анатолій Даниленко піддався так званої “сміттєвої люстрації”. Студенти Білоцерківського національного аграрного університету кинули свого ректора в сміттєвий бак.

За інформацією интернет-изданийу студентів накопичилося безліч претензій до керівника вузу. По-перше, його звинувачували в корупції.

“Корупційна схема гранично проста – через БНАУ прокачується колосальну кількість грошей, будь-якими способами освоюється як можна більшу кількість родючої землі, а замість робочої сили використовується дармова праця студентів. Основна прибуток йде ректору в кишеню”.

По-друге, студенти скаржилися на побори. Так, за їх словами, ректор “ввів благодійний фонд “Університет – майбутнє України” (код ЄДРПОУ: 36360379) і змушував студентів поповнювати його”.

Крім того, завдяки своїй високій посаді він використовував студентів і навіть викладачів “на примусових безоплатних роботах”. Студенти виступали за звільнення Анатолія Даниленка з посади ректора, однак він залишився у своєму кріслі.

За інформацією ЗМІ, Анатолій Даниленко “відчужив землю в Київській області за сумнівними схемами, в тому числі на дочку”, а під час Евромайдана, будучи членом Партії регіонів, займався тим, що “фінансував “тітушок” для провладних акцій, в тому числі розраховувався з ними продукцією ПП “Агротехспилка” Україна”.

Більше того, журналісти називають Даниленко людиною, яка привізла на Майдан уродженця Білої Церкви Вадима Тітушко, чиє прізвище стала називним:

“Людина, яка централізовано возила «тітушок» у Київ, щоб бити людей і рвати глотку за Януковича, людина, яка перетворила БНАУ в оплот Партії регіонів в Білій Церкві, людина, власноруч привіз на Майдан і зробила знаменитим Вадима Титушко”.

За даними громадського руху “Чесно”, тільки за півроку роботи обласної ради сьомого скликання (з 2015 рік) Анатолій Даниленко пропустив третину засідань. Правда, сам Даниленко свою відсутність прогулами не вважає.

Володимир Даниленко

Володи́мир Григо́рович Даниле́нко (нар. 13 вересня 1959 р., с. Туровець Житомирського району Житомирської області) — український письменник-прозаїк, критик, літературознавець. Голова Київської міської організації НСПУ (з 24 січня 2015).
Народився 13 вересня 1959 року в селі Туровець у сім’ї Григорія Денисовича та Лідії Марківни Даниленків.
Після школи закінчив Житомирський будівельний технікум.
З 1978 по 1980 рік служив у Збройних Силах Радянського Союзу на ядерному полігоні в Казахстані біля Семипалатинська.
1985 року закінчив факультет філології Житомирського педагогічного інституту за спеціальністю «Українська мова та література».
З 1985 до 1987 року працював учителем української мови та літератури в середній школі № 12 міста Житомира. З 1987 по 1990 рік — кореспондентом газети «Комсомольська зірка». Був одним з ініціаторів створення Товариства української мови та Народного Руху на Житомирщині; делегатом Установчого з’їзду Народного Руху України (1989). Через опозиційність до радянського режиму редакція газети, в якій зібрався колектив молодих, амбітних журналістів, піддавалася гонінням партійної цензури і цькуванням журналістів. За гострі фейлетони й статті Володимира Даниленка неодноразово викликали на засідання обкому комсомолу. Після однієї з публікацій, в якій він висміяв обмеженість комсомольського апарату, реакція обкому комсомолу була категоричною: «Звільнити кореспондента й редактора газети». У 1989 році Володимир Даниленко з Василем Врублевським та героєм Небесної Сотні Яковом Зайком випустили літературно-публіцистичний альманах самвидаву «Житній ринок», який розповсюджувався на перших масових мітингах у Житомирі. Коли з редакції почали виживати найбільш активних опозиційних журналістів, Володимир Даниленко вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, яку закінчив 1993 року. У 1994 році захистив у інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України дисертацію кандидата філологічних наук «Архетип, монотип, стереотип як формотворчі структури художнього тексту (на матеріалі творчості Григора Тютюнника)». У дисертації дослідив проекцію колективного підсвідомого і дитячих травм автора в художній текст. Це була перша в незалежній Україні дисертація, в якій використано методи психоаналізу та глибинної психології. З 1993 по 1996 рік працював завідувачем відділу культури Житомирського міськвиконкому, У 1996 році переїхав до Києва, де працював менеджером відділів реклами мистецької агенції «Територія-А» на каналі ICTV (1996) та видавництва «Генеза» (1997—1998). У 1998—2000 роках обіймав посаду заступника головного редактора журналу «Слово і час». Протягом 2001—2006 років займався підприємницькою діяльністю. Був викладачем кафедри періодичної преси Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (2002—2003). Працював головним спеціалістом Секретаріату Кабінету Міністрів України (2006—2011), доцентом кафедри інформаційної політики Національної академії державного управління при Президентові України (2011—2012), доцентом кафедри журналістики Київського національного університету культури і мистецтв України (2012—2013). У 2010—2013 роках викладав майстер-клас написання прозового твору для студентів спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література» Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. З 2013 року — докторант Інституту філології КНУ.

Творчість

Володимир Даниленко належить до так званої Житомирської прозової школи. В авторській антології «Вечеря на дванадцять персон» В.Даниленко обґрунтував ідею житомирської прозової школи, що постає, як опозиція до станіславського феномену. Ідея житомирської прозової школи була скептично сприйнята деякими критиками, але визначення прижилося і ввійшло до літературного обігу. Ніла Зборовська відносила Володимира Даниленка до постромантиків, а перекладач творів польською мовою Мартин Пастушек в інтерв’ю з письменником відносить його до екзистенціалістів. У рецензії В’ячеслава Шнайдера «Письменник, що сказав жорстоку правду», про творчість Володимира Даниленка сказано: «Даниленко — письменник крайнощів, але водночас він — письменник дуже великої внутрішньої сміливості й свободи».
Даниленко є автором збірки оповідань «Сон із дзьоба стрижа» (2006), повістей «Місто Тіровиван», «Усипальниця тарганів» (1999), «Дзеньки-бреньки» (1997), романів «Газелі бідного Рамзі» (2008), «Кохання у стилі бароко» (2011), «Капелюх Сікорського» (2010), збірки повістей «Тіні в маєтку Тарновських» (2012).
Є упорядником збірки п’яти житомирських поетів «Тен-клуб» (1994) та антологій сучасної прози: «Квіти в темній кімнаті: сучасна українська новела: Найкращі зразки української новелістики за останні 15 років» (1997); «Опудало: Українська прозова сатира, гумор, іронія 80-90-х років двадцятого століття» (1997); «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа» (1997); антологія кримськотатарської прози ХХ ст. «Самотній пілігрим» (2004); антологія українського соціального оповідання ХХІ ст. «Похід через засніжений перевал» (2013).
Збірка есеїстики і критики «Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес» (2008) — це провокативна спроба нетрадиційного осмислення специфіки творчого життя чотирьох письменницьких поколінь української літератури після шістдесятників.
Твори Даниленка перекладено німецькою, японською, польською, російською, італійською, словацькою, білоруською мовами. Німецькі переклади вміщено в антологіях «Ein Rosenbrunnen» (1998), «Die Kürbisfürstin» (1999), «Die Stimme des Grases» (2000).
Володимир Даниленко — лауреат Літературної премії гумору та сатири (1993), літературних премій «Благовіст» (1999), імені Івана Огієнка (1999), Всеукраїнського конкурсу радіоп’єси (2007), літературних журналів «Кур’єр Кривбасу» (2005, 2013), «Березіль» (2010), премії Валерія Шевчука (2013). Рейтингової акції творчих спілок за найкращу книжку «У жанрі історичної прози» (2014), Всеукраїнської премії імені Ірини Вільде (2015), Мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника (2016). Твори письменника входили до рейтингів «Найкраща книжка року», найкращих видань року (за версією ВВС).
У 2014 році Володимир Даниленко номінований на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у напрямку «Література» за книжку «Грози над Туровцем. Родинні хроніки» (проза).

Огляд творчого доробку

Відкрив у собі дар вигадування історій у ранньому дитинстві. У книжці «Лісоруб у пустелі» В.Даниленко зізнається: «Писати мене змусив інстинкт. Як деякі діти починають бігати наввипередки, бо відчули, що мають вибухову реакцію, швидкі ноги, міцні легені й одержують задоволення від того, що обганяють інших, так я рано відчув, що вмію добре розповідати історії й одержувати задоволення від того, що мене зачаровано слухають. Я зрозумів, що буду письменником у п’ять років. Ніхто про це не говорив, але саме тоді в мене з’явилося таке переконання, ніби мені хтось це нашептав». Смак успіху від розказаної історії відчув у дитинстві, коли йому за вигадані небилиці діти приносили яблука й горіхи. Йому легко давалася сатира. У студентські роки на День філологічного факультету за пародію на викладачів журі, що складалося зі студентів та викладачів інституту, нагородило третьокурсника В.Даниленка Головним призом, і йому на сцені вручили весільного торта.

Місто Тіровиван
Перші оповідання «Два песики», «Місто Тіровиван», «Монолог самотнього каменя», «Посмішка Савула», що увійшли до книжки «Місто Тіровиван», були написані в кінці 80-х років ХХ ст. Вони пронизані відчаєм людини тоталітарної епохи, яка не сприймає державної уніфікації і задихається від несвободи. Оповідання та розділи з повісті «Усипальня для тарганів» під назвами «Розбите яйце» і «Нічні звуки чорного ящика» були надруковані 1989 року в альманасі самвидаву «Житній ринок».
У книжці «Місто Тіровиван» світ — ніби перевернутий догори ногами. Не даремне назва книжки, якщо її прочитати навиворіт, так і звучить: «Місто Навиворіт». Це сатира на те, що українці тривалий час жили не своїм, а чужим життям. І не має значення, як назвати це чуже життя: радянським чи російським світом, тому в книжці «Місто Тіровиван» багато дисгармонії і насильства. З творів, що увійшли до першої книжки «Місто Тіровиван» (2001), виділяються повість «Усипальня для тарганів» і експериментальний твір, аналогів якому немає в жодній літературі, під назвою «Дзеньки-бреньки».

Усипальня для тарганів
Повість «Усипальня для тарганів», опублікована в журналі «Кур’єр Кривбасу», відзначена літературною премією «Благовіст». У рецензії Валентина Терлецького на повість «Усипальня для тарганів» так написано про творчість автора: «В.Даниленко не захоплюється таким модним у нас постмодернізмом, талант дозволяє письменнику вдало поєднувати класичні зразки химерної прози, реалізм та сюрреалізм, не уникаючи при тому соціальної спрямованості… Завдяки цьому Даниленко має всі шанси потрапити у храм культових фігур модерної літератури, якщо, звичайно, він не виявиться „усипальнею для тарганів“.

Дзеньки-бреньки
„Дзеньки-бреньки“, для яких автор придумав спеціальний жанр „тошо“, після публікації в антології „Опудало“ (1996) цитувалися в літературному середовищі, оскільки цей твір — сатира на українську літературу, в якій героями твору стали українські письменники від Нестора Літописця до Оксани Забужко. Критики зазначають, що В.Даниленко не визнає постмодернізм, про який говорить, як про безперспективну естетику, але Валерій Ілля вважав, що „Дзеньки-бреньки“ — єдиний в українській прозі справді національний приклад постмодернізму. У статті „Дзеньки-бреньки“ як пародія на замкнутість української літератури» Ірина Бабич розкриває історію написання твору: «Цей зразок яскравого літературного авангарду було написано в 1992 р. під час навчання письменника в аспірантурі Інституту літератури НАН України. Автор відніс „Дзеньки-бреньки“ в редакції журналів „Сучасність“ й „Основи“. Але твір настільки був нестандартним для тогочасного літпроцесу, що про нього багато говорили, цитували, але друкувати не наважувались. З цього приводу В.Ілля зауважив, що створена автором естетика постмодернізму — важлива для української літератури, але найближчі роки цей твір в Україні не надрукують, побоюючись закостенілості національної філології і гніву спонсорів літературних видань. І вибачився, що теж не зможе його надрукувати». «Дзеньки-бреньки» захоплено зустріли літературознавці і критики Соломія Павличко, Ніла Зборовська, Ігор Бондар-Терещенко та читацька аудиторія.

Сон із дзьоба стрижа
Збірка оповідань В.Даниленка «Сон із дзьоба стрижа» (2006) вже не мала радикалізму й відчайдушного ексцентризму, як у «Місті Тіровиван». Вона була написана більше в класичній традиції, але на книжковому форумі, присвяченому Дню незалежності, «Сон із дзьоба стрижа» відзначено дипломом «Найкраща книга України 2007 року». У оповіданнях тісно переплелися ерос і смерть, сміх і печаль, минуле й сучасне, ніжність і жорстокість. Після появи книжки Андрій Кокотюха зауважив: «Можливо, це найкраще, що написано в жанрі оповідання за всю історію української літератури».

Газелі бідного Ремзі
Роман «Газелі бідного Ремзі» з’явився в 2008 році. У центрі роману — події в Україні, які відбулися між касетним скандалом і Помаранчевою революцією. Опинившись у міжнародній ізоляції, український президент хапається за найменшу соломинку, щоб урятувати режим. Йому потрібний досвід людини, яка потрапляла в подібні ситуації і з них викручувалася. І таку людину знайдено в особі кримського хана Хаджи Селіма Герая І, якого чотири рази скидали з престолу, але щоразу він повертався до влади. Хан був не лише спритним політиком, а й тонким ліриком, що писав газелі під псевдонімом Ремзі. За допомогою медіума Розалії Шовкалюк хана повертають із того світу, до нього приставляють двох офіцерів СБУ і змушують служити владі. Роман написано у формі любовних листів з країни гяурів, які Ремзі посилає на той світ своїм сорока жінкам, описуючи пригоди в сучасній Україні. Щоб написати роман про життя сучасної української бюрократії, письменник влаштувався на роботу в прес-службу Кабінету Міністрів. У бухгалтерії Кабміну відксерили розділи роману, в яких ішлося про корупційні схеми упізнаваної в «Газелях бідного Ремзі» начальниці управління, і коли вона приходила випрошувати чергову суму для корупційного проекту, їй показували ксерокопії і відправляли за двері.

Лісоруб у пустелі
У книжці критики і есеїстики «Лісоруб у пустелі» (2008) автор досліджує, чи є центр і столиця в національних літературах, у яких регіонах України народжується найбільше письменників, природу раннього і пізнього літературного таланту, аналізує покоління в українській літературі та дає свою версію 50 найкращих сучасних українських поетів, прозаїків, драматургів.

Кохання в стилі бароко
Роман «Кохання в стилі бароко» (2009), що синтезував детектив, кросворд, любовний і містичний романи, Ніла Зборовська вважала найкращим романом сучасної української літератури. Ось як написала про цей роман Ганна Лобановська: «Українські гетьмани, шляхта, буржуазія, священики, міщани проходять перед читачем, наче калейдоскоп історичної кінохроніки. І в цій фрагментарності за пишними декораціями минулого і сучасного Києва, скроєними за лекалами необароко, ніби взятими з філософії іспанського філософа Хав’єра Роберта де Вентоса, відчувається та духовна напруга і передчуття кінця світу, які панували під завісу XX століття».

Капелюх Сікорського
Роман «Капелюх Сікорського» (2010) — біографія творця перших серійних гелікоптерів, де всі події у творі обертаються навколо капелюха. У цьому капелюсі Ігор Сікорський вперше пізнав жінку, кохання якої обпалило його на все життя, і випробовув у ньому нові літаки й гелікоптери.

Тіні в маєтку Тарновських
У збірці повістей «Тіні в маєтку Тарновських» (2012) досліджується криза сучасної сім’ї. Дві повісті — це історії двох сімей, які по-різному намагаються пережити кризу середнього віку. Книжка повістей увійшла до рейтингу найкращих літературних видань року (за версією ВВС) і відзначена премією Валерія Шевчука.

Грози над Туровцем
Книжка «Грози над Туровцем» (2014) складається з роману «Клітка для вивільги», повісті «Сповідь джури Самойловича» і оповідання «Стигми преподобного Маська», «Череп’яні війни», «Сміх нічного пана», «Заєць», «Крик гриба», «Ноги поліського злодія», «Грози над Туровцем», «Футбол по-туровецьки», що художньо відтворюють родинні хроніки людей, які жили з XVII по XXI століття в Туровці та інших селах, містечках і містах України. Всі твори, об’єднані родовими історіями, витворюють регіональний міф української історії від Гетьманщини до нашого часу.
У романі «Клітка для вивільги» розповідається про геніальну співачку Аліну Іванюк, яку радянський режим не пустив на оперну сцену через її зв’язки з дисидентами.
Повість «Сповідь джури Самойловича» — це історія життя Юрія Великоборця, що був джурою Івана Самойловича, але після арешту гетьмана утік з-під варти, оселився на березі лісової річки, заснував село і заробляв боротьбою на містечкових базарах. Не побачивши історичної перспективи у війні, Великоборець взявся за виховання розумного й патріотичного роду, бо вважав, що Україна — це сукупність родів, здатних відродити її з руїни і створити таку державу, про яку мріяли найкращі українці.
Історичні сюжети в родинних хроніках органічно поєднуються з містикою. Магічні сюжети простежуються в оповіданнях «Сміх нічного пана», «Грози над Туровцем», «Заєць». В оповіданні «Сміх нічного пана» знахар Бенедь Пилипчук кидає виклик дияволу і перемагає. Всі герої оповідань — пристрасні й сильні люди, які знають, чого хочуть, і завжди досягають свого.

Клуб “Старий Пегас”
Щоб вижити під час кризи, пов’язаної з російсько-українською війною на Донбасі, головний герой роману «Клуб «Старий Пегас» Юлій Солодчук, що працює директором літературного клубу, влаштовується викладачем у Міжнародний університет культури і там знайомиться з яскравою жінкою Ганною Жебрій, з якою в нього зав’язуються близькі стосунки. Кохання в романі постає як конфлікт між егоїзмом, пристрастю і високим світлим почуттям, що потребує жертовності й співчуття до близької людини.

Мала проза
Редактор «Української літературної газети» Михайло Сидоржевський вважає Володимира Даниленка, Василя Портяка і Любов Пономаренко найбільшими майстрами сучасного українського оповідання. Читачі й критики часто звертають увагу на оповідання «Вуха», «Кієвскій мальчик», «Зачаровані ходою», «Малюнок на замерзлому вікні», «Смерть учителя», «Пізня шпанка», «Слід у лататті», «Заєць», «Крик гриба», «Футбол по-туровецьки», які стали перлинами української малої прози.

Драматичні твори
З драматичних творів письменника відомі сатиричні радіоп’єси, випущені аудіокомпанією «Атлантик», серед яких виділяються «Історія горбатого Запорожця», «На Багамах добра погода», «У шахту імені Засядька ховалося втомлене сонце», «Листи з того світу», що звучали на різних українських радіостанціях, а також комедія «Гроші для Йонеско», написана, як пародія в стилі драми абсурду на провінціалізм українського культурного середовища.

Продюсерська діяльність

Володимир Даниленко упорядкував і видав антології «Тен-клуб: Житомирська поетична тусівка» (1995); антологію українського оповідання 80-90-х років ХХ ст. «Квіти в темній кімнаті» (1996); антологію української комічної прози 80-90-х років ХХ ст. «Опудало» (1996); антологію житомирської прозової школи «Вечеря на дванадцять персон» (1996); антологію кримськотатарської прози ХХ ст. «Самотній пілігрим» (2004); антологію українського соціального оповідання ХХІ ст. «Похід через засніжений перевал» (2013).

У 1999 р. Володимир Даниленко разом із Дмитром і Віталієм Капрановими організували конкурс гостросюжетного роману «Золотий бабай». І в 1999 році Володимир Даниленко започаткував літературний конкурс «Коронація слова», залучивши до підтримки компанію Крафт Фудз Україна та канал «1+1», і два роки керував проектом.

У 2004 році, під час Помаранчевої революції, створив театр вуличної сатири «Політичний вертеп», який був у опозиції до влади. Театр виступав у масках українських політиків із критикою В.Януковича та його проросійського курсу. Артистів затримувала міліція, душили джипами бандити, звинувачували в пограбуваннях банків.

У 2005 році В. Даниленко створив авторську сатиричну передачу на радіо «Свобода» «Політичний вертеп». У цьому ж році аудіокомпанія «Атлантик» випустила диск театру «Політичний вертеп» «Струнний квартет для собак» із радіоп’єсами В. Даниленка та сатиричними піснями українських виконавців.

У 2013 році організував видавничий проект «Банкова, 2», співучасниками якого стали Київська міська організація Національної Спілки письменників України та Київська міська державна адміністрація. До видавничого проекту увійшло 32 книжки сучасної української поезії, прози, драматургії.

У 2016 році організував Міжнародну премію «Воїн світла», яку вручають щороку одному українському і одному білоруському прозаїку в день народження Михайла Жизневського за твори, в яких діють активні, благородні герої, що відстоюють високі ідеали, премію для дебютантів у прозі «Літературні відкриття року», літературні підсумки року «Глиняний кіт», Всеукраїнський конкурс серед школярів «У пошуках літературних талантів».

Твори

• «Місто Тіровиван» (2001) — повісті, оповідання
• «Струнний квартет для собак» (2005) — радіоп’єси
• «Сон із дзьоба стрижа» (2006) — оповідання
• «Лісоруб у пустелі» (2008) — критика, есеїстика
• «Газелі бідного Ремзі» (2008) — роман
• «Кохання в стилі бароко» (2009) — роман
• «Капелюх Сікорського» (2010) — роман
• «Тіні в маєтку Тарновських» (2012) — повісті
• «Гроші для Йонеско» (2013) — п’єса
• «Грози над Туровцем» (2014) — роман, повість, оповідання
• Клуб «Старий Пегас» (2019) — роман

• «Тен-клуб: Житомирська поетична тусівка» (1994)
• «Квіти в темній кімнаті: сучасна українська новела: Найкращі зразки української новелістики за останні 15 років» (1997)
• «Опудало: Українська прозова сатира, гумор, іронія 80—90-х років двадцятого століття» (1997)
• «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа» (1997)
• «Самотній пілігрим» (2004). Антологія кримськотатарської прози ХХ ст.
• «Похід через засніжений перевал» (2013). Антологія українського соціального оповідання ХХІ ст.

Сім’я

Народився у сім’ї Григорія Денисовича та Лідії Марківни Даниленків. Крім нього, в родині виховувалися сестра Людмила. Прадід і дід майбутнього письменника мали свій хутір, землі і були заможними господарями на Київщині. Після захоплення більшовиками України сім’ю вигнали з хутора, а землі, майно, будівлі та сільськогосподарську техніку націоналізували. Мандруючи по захопленій більшовиками Україні, дід з прадідом влаштувалися на будівництві Південно-Західної залізниці й купили дім у Туровці під Житомиром. У сім’ї, де виховувався Володимир Даниленко, до радянської влади ставилися неприязно. Мати майбутнього письменника назвала його на честь свого старшого брата, офіцера Червоної Армії, який загинув на війні.

Донька Тетяна Даниленко — українська тележурналістка.

Нагороди, відзнаки

Мистецька премія «Київ» імені Євгена Плужника (2016) — за книжку «Грози над Туровцем» (2015).