“Бельгія існує завдяки Росії”. Західні ЗМІ ошелешені новою заявою Путіна

“Бельгія, ви напевно знаєте про це, значною мірою з’явилася на мапі світу як незалежна держава зокрема завдяки Росії, позиції Росії”, – сказав Путін.

Цю заяву російський президент зробив на Всесвітньому фестивалі молоді – зібранні молодих людей з Росії та деяких інших країн, що проходить поблизу Сочі.

При цьому він не пояснив, що саме він має на увазі.

На таку заяву відреагували західні ЗМІ.

“Спойлер: ні, це не так”, – такими словами розпочинає свою статтю про твердження Путіна видання Politico.

Автори статті називають Путіна “головним російським псевдоісториком” і кажуть, що його заява про виникнення Бельгії є черговим “уроком перекрученої історії”.

“Не дивно, враховуючи послужний список Путіна, що правда майже цілком протилежна”, – пише видання.

І наводить історичний контекст.

Коли в 1830 році в Бельгії розпочалася революція проти Королівства Нідерландів з метою здобуття незалежності, Росія була повністю на боці голландців і планувала надіслати війська, щоб придушити бельгійських повстанців. Вона боялася будь-яких дій проти великих монархій Європи.

Зрештою, через листопадове повстання в Польщі російському царю довелося відвести ці війська, у складі яких було багато поляків. Після поразки повстанців польські офіцери-втікачі вирушили до Бельгії, де зміцнили новостворені збройні сили країни.

Хоча Росія остаточно прийняла бельгійську державність на Лондонській конференції 1830 року, існування країни було б доцільніше приписувати антиросійським польським революціонерам 1830 року, ніж росіянам. Провідними державами на конференції були Велика Британія і Франція.

Politico зазначає, що такі коментарі Путіна можуть бути невипадковими. Є вагомі причини, чому Путін розлючений через Бельгію.

На Заході точаться гарячі дебати про використання російських активів для фінансування війни в Україні, і переважна більшість цих активів зберігається в Бельгії, у депозитарії цінних паперів Euroclear.

Путіна часто звинувачували в переписуванні історії для виправдання своїх імперіалістичних амбіцій.

Він неодноразово стверджував, що Україна історично належить Росії – зокрема, присвятив майже всі перші пів години свого двогодинного інтерв’ю з колишнім ведучим Fox News Такером Карлсоном безладній тираді на цю тему.

Він також наказав переписати підручники для середньої школи, щоб вони відображали його реваншистську ідеологію.

Українці

східнослов’янський народ, корінний для України; громадянин України / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia

Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:

Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Українці?

Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини

Украї́нці — слов’янський народ, основне й автохтонне населення України, найбільша етнічна спільнота на її території. [18] [19] Як етнос сформувався на землях сучасної України та частин суміжних земель сучасних: Польщі, Білорусі, Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини та Російської Федерації. За межами України проживають в Канаді, США, Польщі, Бразилії, Росії, Казахстані, Німеччині, Чехії, Великій Британії та багатьох інших країнах. Загальна чисельність перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні. Більшість українців розмовляють українською мовою, що належить до східнослов’янської мовної групи. За релігійною приналежністю — переважно християни. До XX століття вживали самоназву русь, русини, козаки [20] . Також українців називали рутенами, черкасами, роксоланами, малоросами.

Коротка інформація Українці, Кількість .

Україна : 37 541 693 [2] (2001)
Росія : 3 269 992 [3] (2015)
Канада : 1 209 085 [4] (2006)
Польща : 1 200 000 [5] (2015)
США: 976 314 [6] (2009)
Бразилія : 600 000 [7] (2015)
Молдова : 442 000 [8] (2004)
Казахстан : 333 031 [9] (2009)
Аргентина : 300 000 (2004) [10] [11]
Німеччина : 272 000 [12] (2016)
Італія : 223 782 [13] (2012)
Білорусь : 158 723 [14] (2009)
Узбекистан : 124 602 [5] (2015)

Запит «Український народ» перенаправляє сюди; про громадян України всіх національностей див. Українське громадянство.

Запит «Українець» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Українці (значення).

Історія

Етноніми

Самоназвами українців до XIX століття були «русь» або «русини», похідні від імені середньовічної Руської держави. Ці назви фігурують в українських літописах, діловодстві, релігійній та світській літературі XIII—XIX століть. У латинських текстах русинів часто записували «рутенами», а в грецьких джерелах і похідних від них — «росіянами». У тогочасній літературі «русини» (русь, рутени, росіяни) протиставлявся «литві» (литовцям, литвинам), «ляхам» (полякам) та «москві» (москвинам, сучасним росіянам).

У XVI—XIX століттях, паралельно із назвою «русини», українців називали «козаками». Це було пов’язано з тим, що Україна була центром володінь козацької вольниці — Війська Запорозького. З кінця XVII до початку XIX століття, після входження більшої частини українських земель до складу Російської імперії, українців також називали «малоросами» (малоруським, малоросійським народом), за візантійською церковною назвою України — «Мала Росія».

У 1590 році вперше у вітчизняній історіографії увів до політичного словника назву «український народ» — руський шляхтич, доктор теології, церковний та суспільно-політичний діяч Речі Посполитої Йосиф Верещинський, виповнивши її етнополітичним змістом. Етнонім «українці» вперше відстежується наприкінці XVI століття в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.

Перший документ, де фіксується саме національність «українець» датується 1660 роком. Коли абітурієнт з України Йозеф Данило Дзик вступав до Падуанського університету, на території сучасної Італії, він записав — «Йозеф Данило Дзик, кафедральний вікарій Луцький, національність – українець, Київський дистрикт». До цього всі студенти з України, які проходили навчання в університетах Європи з 1353 року, записували себе як «рутени», «русини», представники «нації рутенської з України» та рідше як «роксалани». Пізніше студенти записували себе як «козаки» (1700, 1746), «русо-українці» (1763) та «українці» (1762, 1770) [21] .

У першій половині XVII століття «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. В козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій — Гетьманщини, Слобожанщини і Запоріжжя. З другої половини XVII століття етнонім «українці», а особливо «народ український» вже широко використовувався гетьманами України і козацькою старшиною Війська Запорозького. З початку XIX століття, аби підкреслити свою окремішність від росіян (великоросів), харківська українська інтелігенція стала використовувати назву «українці» як загальний етнонім замість давньої назви «русини». Ця нова самоназва остаточно затвердилася у Наддніпрянській Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 років та радянської українізації. Те ж саме відбулося на Галичині і Буковині у 1918—1940 роках завдяки діяльності українських націоналістичних організацій.

Етногенез

Ареал діалектів української мови. Початок XX століття

Українці — індоєвропейський слов’янський етнос, коріння якого на теренах України сягає ймовірно неоліту.

Територія України є частиною того етнокультурного простору, де різного часу відбувалися процеси становлення індоєвропейців, праслов’ян, слов’янських етнічних утворень [22] . Подніпров’я, Полісся, Лівобережжя — регіони утворення/поширення археологічних культур, що ототожнюються з індоєвропейцями (див.: дніпро-донецька культура, середньостогівська культура, ямна культура). Індоєвропейські племена були сучасниками племен-носіїв трипільської культури, які мешкали на півдні Правобережжя. Появі на історичній арені слов’ян передувало тривале в часі існування гіпотетичного балтослов’янства (див.: культура шнурової кераміки, тшинецько-комарівська культура, сосницька культура), праслов’янства. У I тисячолітті до н. е. в степах України кочували іраномовні племена, які взаємодіяли з присутніми неподалік від них культурами Подніпров’я, що мали стосунок до утворення праслов’янських спільностей (див.: чорноліська культура, милоградська культура). У першій половині I тисячоліття н. е. у лісостеповій і лісовій зонах України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура та «готська» черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були праслов’яни. На їхній основі в середині I тисячоліття н. е., після навали гунів, виникли такі ранньосередньовічні спільності, як корчацька, пеньківська, колочинська, що пов’язуються зі слов’янськими племінними союзами антів та склавінів.

За концепцією етногенезу українців, яку у XIX—XXI століттях творили М. Грушевський, М. Костомаров, М. Максимович, Я. Дашкевич, Г. Півторак, В. Баран, Л. Залізняк та інші, український етнос постав на основі слов’ян, нащадків антів та склавінів — літописних полян, волинян, сіверян, тиверців, деревлян, уличів, білих хорватів та дреговичів, об’єднаних у середньовічній руській (українській) державі [23] [24] . Слід зазначити, що українська етнокультурна спільнота, маючи у своїй основі праслов’янську складову, також увібрала у себе, ймовірно, іранський (спадок скіфів, сарматів), германський (спадок готів), балтський, фракійський, кельтський елементи [25] [26] . У середньовіччі, в етногенезі українців взяли участь германці (варяги), а крім того, українці асимілювали вихідців з тюркських народів.

Існує також трипільсько-індоєвропейська теорія походження українців, над творенням якої працювали такі дослідники, як В. Хвойка, В. Щербаківський, Я. Пастернак.

Інші концепції можна визначити як пізньосередньовічні, вони є переважно російсько-радянськими за своїм походженням. Так, у середині XX століття радянський історик В. Мавродін висунув концепцію, згідно якої у часи Київської Русі, утворився окремий східнослов’янський етнос — « давньоруська народність ». Ця концепція лежала в основі офіційної радянської схеми історії східних слов’ян. Американський історик О. Пріцак також припускав, що в етногенезі українців, а також росіян взяли участь східноєвропейські половці, які після монгольського завоювання 1230—1240-х років, нібито залишилися в степах Східної Європи і не прийняли іслам [27] .

Критерієм визначення завершення етногенезу українців є етнічна самосвідомість, відображена у відповідному етнонімі «русь» / «русин» який вживався як самоназва всього слов’янського населення України з кінця XII — початку XIII століть аж до XVIII століття включно, а можливо, й довше (остання виявлена фіксація у джерелах зі Східно-Центральної України — 1728 року, а в фольклорних творах — 1850-ті роках). Поширення першого українського ендоетноніма на всі слов’янські землі Південної Русі, а отже, і формування відповідної самосвідомості, достатньо добре відображено у джерелах. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі «русини», побутував до першої половини XX століття, коли й був витіснений новим загальноукраїнським ендоетнонімом «українці». Отже, етнос, який виникає на слов’янських землях Південної Русі наприкінці XII — на початку XIII століть, є саме українським. [28]

Антропологія та генографія

Українці належать до європеоїдної раси, та переважно відносяться до «центральноукраїнського типу», окрім менших груп які більш споріднені з білорусами, поляками, багатьма росіянами (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який вирізняється значно більшою світлопігментованістю), словенцями, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців. [29]

Українці зазвичай брахікефальні, в більшості своїй — високорослі, колір волосся варіюється залежно від конкретного субетносу, проте світлоокі майже у всіх притаманних для українців антропологічних типах (крім динарського), переважають над темноокими.

За низкою ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров’я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов’язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом. [30]

Аналіз генетичних особливостей корінних українців за батьківською лінією вказує, що найчастотнішою гаплогрупою Y-хромосом українців є R1a, яка зустрічається у 41,5-54,0 % осіб. [31] [32] Така ж висока частотність групи R1a визначальна для поляків, південних росіян, білорусів, словенців, литовців, серболужичанів та деяких народів Індійського субконтиненту. За деякими даними також для угорців. [31]

Характерною ознакою українців є вкрай низька їх генетична гетерогенність порівняно з іншими європейськими народами [33] .

Розселення

Етнічна територія

Заселений переважно етнічними українцями ареал Європи розташований в її центрально-східній частині, на південному заході Східноєвропейської рівнини, у Східних Карпатах і прилягає до Чорного й Азовського морів. Українська етнічна територія охоплює близько 600 тис. км² (без врахування відірваних від суцільної етнічної території українських етнічних анклавів) і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км з півночі на південь [34] .

Особливістю української етнічної території серед величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘янських народів є те, що найімовірніше саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом розвинулася в сучасних українців. Ядро української етнічної території від початку формування українців до сьогодні було розташоване в межах сучасної державної (національної) української території [35] .

Українці віддавна сприймали природне середовище як невіддільну складову рідного краю. Заселені українцями землі мали і мають великі ресурси для сільськогосподарського і промислового виробництва, мають геополітичне та історично-політичне значення. Це розпалювало загарбницькі апетити чужинців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин та від політики щодо українців, яку провадила певна державна влада на підконтрольних частинах українських земель. У лісостеповій та степовій смугах України українська людність під тиском кочових племен не один раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних і західних українських земель. Велику роль у розвитку етнічної території українців та етнічного складу людності українських земель відігравали міграційні процеси [36] .

У XIX столітті і майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи південно-західну частину сучасної Білорусі, низку прилеглих до сучасної української національної території районів Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови та Росії. Попри значні територіальні втрати [37] етнічна територія українців продовжує залишатися найбільшою серед європейських народів та другою за величиною у Європі (після європейської частини етнічної території росіян, які за географічною класифікацією є євразійським етносом) [34] .

Карти

Розселення українців за межами сучасної України у Південно-Східній Європі, 1876 рік (згідно з Атласом Ільїна)

Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX століття

За переписом 1897 року українці (жовтий колір) були найчисельнішим народом у Південно-Уссурійському окрузі, який займав більшу частину нинішнього Приморського краю

Польська карта населення Центральної Європи, 1927. Українці на ній позначені як русини, білоруси — білорусини