Зміст:
Хто вбив Пушкіна в Україні?
Такою «дружбою» прищеплювати російську культуру – це як змусити дати ім’я насильника власній дитині
Інші блоги автора
Знаєте, поки що у путіна все виходить з точністю до навпаки. До повномасштабного вторгнення кордони з НАТО складали 1,2 тис км, тепер будуть 2500 км. Ціль зупинити альянс в результаті додала до НАТО дві країни.
Демілітаризація України відбувається такими темпами, що найближчим часом ЗСУ перейдуть повністю на західну зброю та будуть однією із найбільш боєздатних обороноздатних армій у світі.
Денацифікація дала величезний поштовх для розвитку Українського народу. Як сказав мій знайомий журналіст: «Раніше я думав, що Україна – це якісь інші росіяни». Зараз весь світ знає, що Україна – це Україна. У всіх країнах, де я був за ці місяці, розвішані плакати «Будь сміливим, як Україна!».
Ідентична ситуація у путіна із захистом російської культури та російської мови. Жарти, що колишній чоловік Дорофєєвої Вова Дантес вбив Пушкіна вже не є смішними. Адже Пушкіна в Україні вбив інший вова. вова путін.
Пушкін – мій чи не мій?
У 2018 році я переїхав з Литви до Львова. Я знайомився з людьми та намагався зрозуміти їх ідентичність. Особливо тих, хто зі мною говорив російською. Я запитував: «Пушкін – твій поет?». Мені відповідали: «Так, мій». І додавали: «Земфіра теж моя». Не було протиріччя між «бути українцем» та російською культурою.
Я повторив те ж запитання після 24 лютого. Майже всі відповіли на це питання вже українською та домінували відповіді, що ніякий він не рідний. Великий захисник російської культури вбив Пушкіна в Україні.
А яка ситуація з російською культурою у них вдома?
Щоб все не розказувати, пропоную один експеримент. Відкрийте в інтернеті пошук. Введіть слово «ссылка». Не посилання, link, а та, що в Сибір, каторга. До слова «ссылка» додавайте відомих російських поетів та письменників.
Пошук запитає: «Вам цікаво дізнатись про перше заслання Лермонтова чи про друге?». У Пушкіна теж два. Південне заслання та в село Михайлово.
Достоєвського врятували від розстрілу засланням до Сибіру. Врятували від розстрілу засланням! Бродський був у засланні в Архангельській області, а потім вигнаний з країни.
Зручно вчити царів. Конфлікт Пушкіна – з Олександром І. У Лермонтова – з імператором Миколаєм І. Достоєвський – Олександр ІІ. Булгаков – сталін. Бродський – брєжнєв. Д. Биков – путін.
Філософський пароплав
Можливо, комусь невідомий такий термін як «філософський пароплав». 100 років тому, в 1922 році, на кораблях вигнали з країни діячів культури та науки. Ленін чомусь на цей раз вирішив не розстріляти, а вигнати. Країну покинув Набоков, який багато разів номінувався на Нобелівську премію з літератури, та пара сотень інших діячів мистецтва та науки.
Ідіота в росії не напишеш
Якщо подивитися на історію, то ми побачимо, що Тургєнєв писав в Німеччині, Достоєвський написав «Ідіота» в Італії та Швейцарії. Акунін пише в еміграції. І це не про те, що російська культура хороша чи погана. Це про те, що сама російська влада російську культуру вбиває. Як це робили царі, ленін, сталін, а зараз повторює путін.
Дмитро Биков, якого пробували отруїти «новачком» путінськи терористи, доволі точно описав: «Я вигадував книгу в росії, а писати їхав за кордон! Тому що в росії тисне ця атмосфера вічного переслідування, ось це відчуття неправоти, ну і взагалі тисне російська атмосфера. Вона важка. Жити там, звичайно, – це хороше загартування, але писати потрібно у відчутті повної творчої розкутості».
Як вбили КВК
Моя особиста історія, пов’язана з Україною, почала укріплятися після 2014 року. Раніше я часом дивився КВК. Смішно, гарні фрази, але після імперських діянь 2014 року я навіть сам не зауважив, як відмовився від КВК та перейшов на українські Дизель шоу, Лігу сміху та інші.
І я помітив, що все більше відмовляюся не від російського, а від імперського та фашистського російського. Навіть від того, в якому обирають мовчати та вдавати, що війна та інше насилля не відбувається.
А для тих, хто протистоїть російському імперіалізму, в мене є місце. От днями поїдемо на концерт Грєбєнщикова. Завершую читати чудову книгу Миколи Еппле «Незручне минуле». І тут варто відмітити, що вони мені не рідні. З іншої країни, іншої культури. Які створюють те, що мені цікаво. Так як і музика Guano Apes або книги закордонних авторів. Не моі, але цікаві.
А як з мовою?
Я бачив, як все більше людей переходять на українську. Я думав, що пік – це коли українською заговорили Кошевий та Потап, але ні… Це все ще початок. Адже і Дорофєєва та багато інших переходять на українську мову.
Також моі знайомі, які до 24 лютого розмовляли в Україні російською, зараз хоч інколи і з помилками, але переходять на українську.
І тут багато людей роблять акцент на відмову від російської мови, а акцент – зовсім в іншому. Суть не стільки у відмові, скільки у виборі рідного. В цьому випадку – на користь українського.
Хоча і є ненависть до російського. І зараз це нормально. Імперські дії мають реакцію.
Союзна рятівна любов
В Литві після закінчення окупації дві найпопулярніші радіостанції М-1 та Radiocentras мали неписане правило: «Ми не граємо російську музику». Це правило ввели засновники радіостанцій. Їх вже немає в живих, а правило залишилось. От такий результат дала «союзна любов». Це як нагадування, що ми вільні від російського миру, який вбивав та катував громадян нашої країни. Адже тільки в перші роки окупації «рятівники» вивезли у заслання більше 10% населення Литви.
Російські імперіалісти самі вбивають свою російську культуру. Адже такою «дружбою» прищеплювати російську культуру – це як змусити дати ім’я насильника власній дитині. Не важливо, наскільки воно гарне, але хочеться бути від нього подалі.
“Український Ван Гог”, який першим закликав “скинути Пушкіна”. Хто такий Давид Бурлюк
Два роки тому, 12 серпня 2021 року, на карті Україні нарешті з’явився топонім, який увічнював пам’ять Бурлюка. Його ім’я отримало урочище біля Лебедина (Сумська область). Там колись був хутір Семиротівщина – місце народження художника.
Лише в останні роки країна почала повертати собі Бурлюка. Крім урочища, на його честь в Сумах назвали одну з вулиць. Таку саму процедуру запустили і в Одесі.
При цьому всьому митець залишається маловідомим для України. Попри те, що він сам вважав себе “українцем козацького роду”, змальовував природу рідного краю, а його картини б’ють рекорди на міжнародних аукціонах.
Твір “У церкві” продали на Sotheby’s в грудні 2007-го за 650 тисяч доларів (зараз це еквівалент майже 24 млн гривень). До прикладу, найдорожча продана картина з нині живих українських художників – “Кінь. Ніч” Анатолія Криволапа. Її купили в 2013 році на аукціоні сучасного мистецтва Phillips в Лондоні за 186 тисяч доларів.
Різні інстанції, музеї й артустанови титрують Бурлюка по-різному. В одних він росіянин, в інших – українець, а в третіх взагалі американець.
Схожа дилема зачепила багатьох митців, що народилися чи творили на українських землях в складі Російської імперії.
Серед них титани авангарду: Казимир Малевич, Василь Кандинський і Олександра Екстер.
Автор фото, Лебединський художній музей
Урочище Бурлюк біля Лебедина. Лише в 2021 році “родове гніздо” Бурлюків отримало назву на честь художника
Козацький нащадок
Давид Бурлюк народився 9 липня (за новим стилем 21 липня) 1882 року в багатодітній родині на Слобожанщині. Хутір Семиротівщина був на околиці “родового гнізда Бурлюків” – села Рябушки, що тоді входило до складу Харківської губернії, а зараз належить Сумській області.
Як писав Давид в автобіографії “Пращури мої” (“Мои предки”), його матір та всі родичі по цій лінії були інтелігенцією і мали стосунок до освіти, а з батькового боку були “українські козаки, нащадки запорожців”.
Свої твори, зокрема вірші і критику, Давид Бурлюк писав російською мовою, хоча заявляв, що планує перейти на українську.
Класичну освіту отримав в Сумах, Тамбові і Таганрозі, а живопису навчався в Одесі, Казані, Берліні та Парижі.
На початку ХХ сторіччя батько Бурлюка отримав роботу управителя графського маєтку на Херсонщині. Родина оселилася в цій місцевості. Тут молодий митець сотнями малює пейзажі українського Півдня.
Автор фото, Національний художній музей України
Біля селища Чорнянка (нині окуповане російськими військами, це між Олешками і Новою Каховкою на лівому березі Херсонщини) Давид Бурлюк з братами проводив розкопки скіфських курганів. Тут він також створив об’єднання митців-футуристів “Гілея”, за назвою міфічного “священного лісу” скіфів, що згадується в працях Геродота.
Після революції в Росії Бурлюк виїхав до Японії, де став популярним і зчинив фурор новаторськими ідеями. Потім емігрував в США. Там він продовжував творчу діяльність до самої смерті в 1967 році. В Америці є музей Давида Бурлюка. На відміну від рідної йому України.
“Скинути Пушкіна”
Футуристи. Другий зліва Давид Бурлюк, в центрі – Володимир Маяковський.
Хоча Бурлюк писав роботи в різних жанрах, ім’я собі він зробив в футуризмі і кубофутуризмі. Що характеризувало ці напрями? Бажання митців розірвати з “академічним минулим”, прискорити рух історії і мистецтва, спрямувати його в майбутнє. Тут також є динаміка руху кольорів і фігур, слів і образів, внутрішня енергія творів, що заявляють себе як новаторські.
Саме тому футуристи оспівували революції (зокрема Жовтневу), як головний показник стрімкого і невідворотного руйнування усього старого і звичного.
Створення низки футуристичних об’єднань і артгруп – одна з основних активностей Бурлюка того часу. Тут його однодумцями стають російські поети Велімир Хлебніков і Володимир Маяковський.
Останній взагалі називав Давида Бурлюка своїм наставником. “Прекрасний друг. Мій справжній учитель. Бурлюк зробив мене поетом”, – писав Маяковський про нього.
Соратники-футуристи в грудні 1912 року разом видали свій найвідоміший маніфест “Ляпас суспільному смаку” (“Пощечина общественному вкусу”).
Саме там був знаменитий заклик “скинути Пушкіна з корабля сучасності”.
Звичайно, це мало сприйматися не буквально. Футуристи закликали розірвати зв’язки з мистецтвом минулого і не орієнтуватися на його класиків:
“Тільки ми – обличчя нашого Часу. Ріг часу трубить нами у словесному мистецтві.
Минуле тісне. Академія і Пушкін незрозуміліші за ієрогліфи. Скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. та ін. з пароплава сучасності.
Хто не забуде свого першого кохання, не пізнає останнього“.
Автор фото, Музей українського живопису
“Айстри на березі моря” (1950)
Виставка робіт Бурлюка в Лондоні в червні 2021 року
Революція більшовиків в 1917 році спочатку підняла на знамена гасла футуристів. Вони отримали славу в народі.
Але згодом радянська влада їх розігнала. Вже у США Давид Бурлюк набирав популярності серед мистецтвознавців, а тим часом в СРСР його роботи опинялися на смітниках.
В Америці його почали порівнювати з Ван Гогом за стиль робіт. Але вплив Бурлюка не обмежувався однією чи двома країнами. Поштовх футуризму – “мистецтву майбутньому” – він дав по усьому світу.
Не в останню чергу через епатажність. Бурлюк проголошував гучні заяви, був схильний до театральних жестів, а також мав скляне око (отримав травму в дитинстві під час гри з братом), носив різнокольорові, часто порвані штани і малював на своїх щоках коників і пташок.
“Це живопис у його найжвавішому прояві; він передає велику життєву силу, яка, очевидно, вкладена в його створення”, – так описувало твори Бурлюка видання New York Times.
Аукціонний дім Sothebys так характеризує кубофутуристичний стиль художника: “Це передача безперервної дії, на противагу застійним образам домодернізму”.
Це опис до картини Бурлюка “Японський рибалка”, проданій за 542 тисячі доларів в листопаді 2008 року.
Автор фото, Херсонський художній музей
Картина “Сільський пейзаж” (1930), яку війська РФ викрали з Херсонського музею
Слід зауважити, що за все життя Давид Бурлюк написав за різними оцінками від 15 до 30 тисяч робіт. Це надзвичайно велика кількість, за яку його навіть критикували сучасники, звинувачуючи в “фабричності”.
Щоправда, нині в Україні налічується в колекціях музеїв лише близько чотирьох десятків робіт художника.
Росія тим часом продовжує полювання за спадщиною Давида Бурлюка. При чому не лише в метафоричному сенсі, намагаючись присвоїти собі українського митця, але й і у цілком буквальному.
Восени 2022 року, втікаючи з Херсона, російські війська викрали з місцевого музею картину Бурлюка “Сільський пейзаж”.