Біография Марії Монтессорі

“У ніжних материнських обіймах Марії Монтессорі помістилося все світове дитинство – така велика була її любов до дітей. І нехай мрії її здійснилися в повному обсязі, і людство в цілому краще не стало, але тим більш людяним виглядають її турботи про нього”

“Мільйон поцілунків для Марії Монтессорі”

Видатний італійський вчений, лікар-антрополог, філософ, психіатр і психолог, педагог-гуманіст Марія Монтессорі (31. 08. 1870 – 06. 05. 1952) здобула світову популярність завдяки своїй унікальній і дієвій системі виховання і навчання маленьких дітей.
Феномен педагогіки Монтессорі полягає в її безмежній вірі в природу дитини, в її прагненні виключити будь-який авторитарний тиск на людину, яка розвивається.

31 серпня 1870 року

Народилася Марія Монтессорі. Про дитинство Марії відомо не так вже й багато. Вона була єдиною дитиною Алессандро і Рейнільде Монтессорі. Її батько – високопоставлений державний чиновник – і мати (вона походила з найстарішого італійського роду Стопані, в якому було чимало вчених) робили все, щоб дівчинка могла реалізувати себе як особистість. У наш час таке бажання здається логічним і зрозумілим, але в суворій католицькій Італії XIX століття воно не відповідало традиційному положенню жінки.

1892 рік

З 12 років Марія мріяла вчитися в гімназії, в яку дівчат не брали. Однак її наполегливість допомогла їй подолати всі перепони: в 1892 році Марію прийняли в технічну школу для юнаків. Саме тоді Марія вирішила, що зробить все від неї залежне, щоб перешкодити придушенню особистості учня.

1896 рік

Марія Монтессорі закінчила медичний факультет, знову зробивши неможливе і ставши першою жінкою-лікарем в Італії. Після випуску Марія почала працювати асистенткою лікаря в клініці університету. Тоді й відбулася її перша зустріч з розумово відсталими дітьми. Ці діти жили в порожній кімнаті, без іграшок і книжок, ніхто не грав і практично не говорив з ними. Уражена до глибини душі, дівчина вирішила присвятити себе лікуванню і навчанню цих дітей.

1900 рік

Марія стає головою щойно відкритої ортофренічної школи – першого навчального закладу в Європі для дітей з відхиленнями у розвитку. Її маленькі пацієнти погано говорять, тому Монтессорі розробляє спеціальні вправи для тренування дрібної моторики пальців – там є нервові закінчення, які стимулюють центри в корі головного мозку, що відповідають за мову. Але діти не тільки погано говорять, але і погано розуміють пояснення. Тоді Марія розробляє спеціальні посібники та ігри, завдяки яким її учні можуть вивчати навколишній світ за допомогою власного сенсорного досвіду, тобто за допомогою органів почуттів. Так стали з’являтися унікальні дидактичні посібники Марії Монтессорі.

Уявіть собі здивування вчителів, батьків, самої Марії, коли через деякий час з’ясувалося, що розумово відсталі діти навчилися читати, писати і рахувати раніше своїх нормально розвинених однолітків зі звичайної школи!

6 січня 1907 року

В одному з бідних кварталів Риму відкривається перший Будинок дитини, директором якого стала Марія Монтессорі. Робота педагогів в цьому Будинку будується за принципами, запропонованими Марією Монтессорі. Будинок дитини був влаштований і обладнаний таким чином, щоб дітям різного віку було затишно і зручно в ньому.

Для занять Марія замовляє спеціальні дидактичні матеріали, розроблені нею для здорових дітей. В процесі роботи Марія помічає, що доброзичлива атмосфера добре позначається на дітях: вони із задоволенням займаються, жваво цікавляться предметами навколо, у них формується позитивна соціальна поведінка.

1909 рік

Метод Монтессорі активно впроваджується в життя. Відкриваються курси з Монтессорі-педагогіки. До Марії приїжджають педагоги з різних країн: Англії, Франції, Іспанії … Треба сказати, що в дореволюційній Росії за системою Монтессорі працювало багато дитячих садків і особливих груп раннього розвитку. Ці сади і школи вижили в самі голодні роки і були закриті в кінці 20-х років ХХ століття.

Монтессорі – що це таке? Все, що потрібно знати сучасним батькам про методику Монтессорі

Батьки можуть використовувати різні авторські методики виховання дітей. Допомагає в цьому наукова література, центри раннього розвитку й навіть дитячі садки, які працюють за спеціалізованими педагогічними системами. Однією з найбільш відомих є система Монтессорі. У чому її суть та кому вона підходить?

Хто така Марія Монтессорі й в чому полягає суть її методики?

Марія Монтессорі – італійський педагог, яка розробила власну систему навчання ще на початку 20 століття. Вона вважала, що діти прагнуть до знань з самого народження, і все, що потрібно від батьків – створення розвиваючого середовища. Вони повинні м’яко підштовхнути й навчити дитину робити все самостійно. Методика Монтессорі не має єдиних вимог до обсягу або до швидкості виконання завдань. Всі діти працюють в індивідуальному темпі та займаються тільки цікавими їм завданнями.

Стартом створення авторської методики Монтессорі послужила її робота в психіатричній клініці. Вже тоді, працюючи з самотніми розумово відсталими дітьми, вона зрозуміла – малюки не розвиваються тільки тому, що їм недоступні навіть елементарні навчальні матеріали. Компенсувавши цей недолік, педагог виявила позитивну динаміку у вдосконаленні навичок маленьких пацієнтів.

Через деякий час Марія Монтессорі стала керівником Ортофренічного інституту, який займався підготовкою викладачів до роботи з хворими дітьми. Паралельно вона навчала вихованців школи, заснованої на базі підконтрольного їй закладу. Це дало свої плоди – її учні змогли скласти іспити за програмою загальноосвітньої школи.

У процесі вдосконалення своєї системи виховання, педагог прийняла рішення випробувати її на здорових дітях. Так були відкриті перші дитячі садки Монтессорі, а сама родоначальниця методу змогла запровадити поняття сенситивних періодів.

Система Монтессорі та її принципи

Система виховання без примусу передбачає пробудження природного інтересу до навчання. Ключовими моментами при цьому є самостійність, бажання й можливості самої дитини в залежності від віку. Основними принципами виховання по Монтессорі є:

• Спостереження. Правильна побудова виховного процесу передбачає ретельне вивчення дітей з метою виявлення їх індивідуальних особливостей;
• Гуманізм. Згідно з методикою, в процесі розвитку дитини неприпустимо застосування психологічного насильства, а також культивування ідеї тоталітарного способу виховання;
• Свобода. Енергію дитини потрібно не пригнічувати, а навпаки – направляти в необхідне, творче, річище;
• Відсутність впливу дорослого. Малюкові потрібно допомогти прийняти рішення і м’яко направити його до результату, без якогось тиску;
• Індивідуальний підхід. У процесі виховання потрібно орієнтуватися на ступінь активності та вік дитини.

Доречі, у своїй методиці Монтессорі виділяє шість вікових періодів. Назвавши їх сенситивними, вона визначила властиві їм особливості:

• Сприйняття порядку (з народження до трьох років). У цей період дітям легше дається дотримання чистоти. Вже в 4 роки дитині важче навчитися виконувати прості дії – збирати розсипану крупу, витирати випадково пролиту воду;
• Розвиток координації рухів (від року до чотирьох років). Цьому віку характерний активний фізичний розвиток, отже його потрібно присвятити відвідуванню дитячих майданчиків;
• Сенсорний розвиток (від народження до п’яти з половиною років). В цей час у дитини формується уявлення про форму, розмір і колір об’єкта. Також вона пізнає навколишній світ через запахи й звуки;
• Розвиток дрібної моторики (з півтора до п’яти з половиною років). Педагогіка Монтессорі передбачає використання підручних предметів – намистин, шнурків та пазлів;
• Мовний розвиток (з народження до шести років). На вдосконалення мовного апарату відведено цілих шість років, і якщо дитина не почала розмовляти в рік – це не є проблемою. При відсутності фізіологічних порушень, затримку мовного розвитку можна компенсувати за допомогою книг;
• Розвиток соціальних навичок (з двох з половиною до шести років). У цей період можна навчити дитину правилам поведінки в суспільстві й ввічливості невимушено – на своєму прикладі, але змушувати її це робити не можна.

Іграшки Монтессорі: як вибрати?

Для успішного різностороннього розвитку дитини за системою Монтессорі необхідно створити середовище, яке буде відповідати наступним правилам:

• Усі матеріали для занять потрібно розташовувати в повній доступності;
• Дитячі меблі Монтессорі повинні відповідати зросту власника та мати мінімальну вагу, щоб дитина могла сама їх встановлювати в потрібному їй місці;
• Підлогу варто застелити килимом – це гарантує комфорт при заняттях;
• Всі полички, шафи й стелажі з навчальними матеріалами повинні бути відкриті. Так малюк зможе самостійно вибрати потрібний предмет;
• Кожен елемент краще помістити в окрему місткість;
• Предмети для гри по Монтессорі повинні бути справжніми, а не іграшковими.

Крім того, методика передбачає чітке зонування розвиваючого середовища на мовну, природничо-наукову, практичну, сенсорну й математичну зону. Всі вони повинні бути наповнені відповідними навчальними матеріалами та іграшками Монтессорі.

Так, практичну зону потрібно обладнати тим, що допоможе засвоїти навички самообслуговування. Оптимальними складовими є побутові предмети – склянка з водою й кружка, віник і совок. На окрему увагу заслуговують бізіборди – спеціальні дошки з багатьма елементами на подобі замків, клямок, шнурівок і вимикачів.

Сенсорну зону слід оснастити дидактичними матеріалами, необхідними для розвитку візуальних і тактильних відчуттів, сприйняття форм і кольорів. Найкращими й найдоступнішими засобами для цього є вкладиші, пірамідки, матрьошки, клаптики тканини з різною фактурою та сенсорні мішечки Монтессорі.

Математична зона повинна включати предмети, що сприяють розвитку основ абстрактного мислення й елементарних арифметичних дій, а також порівняння кількості й розмірів. Підходять для цього рахункові палички, рахівниці, набори геометричних фігур, лото, різноманітні намистини.

Мовна зона призначена для навчання дитини грамоті. Найпоширенішими її елементами вважаються книги, картки зі словами, літерні каси, предмети для малювання, мовні лото та об’ємні букви.

Природничо-наукова або космічна зона ознайомлює дітей з навколишнім світом, природними явищами й культурою різних країн. Як правило, її наповнюють домашніми рослинами, гербаріями, іграми, наборами з фігурками тварин, а також натуральними матеріалами – камінням і мушлями.

Кращі книги Монтессорі

Унікальна методика Марії Монтессорі детально описана в її книгах. У них вона передала свій досвід простою й доступною кожному мовою. Незважаючи на те, що книги Монтессорі містять безліч рекомендацій та конкретних порад, читаються вони легко, на єдиному диханні. Базовою роботою педагога стала книга, назва якої повністю відображає основний принцип системи виховання – «Допоможи мені зробити це самому». У ній автор закликає батьків наділити дитину самостійністю й вибрати позицію спостерігачів.

Ще одним бестселером стала книга «Діти – інші». Вона переформатовує відносини дітей і батьків, підтримуючи їх рівність. Описаний в книзі аналіз психоемоційних особливостей дошколят доповнюється практичними рекомендаціями для розкриття творчого потенціалу дитини. Найбільш докладно суть методики висвітлена в книзі «Мій метод. Керівництво по вихованню дітей від 3 до 6 років». Вона включає не тільки теоретичні основи, але й численні ідеї різних вправ для гармонійного розвитку.

Де навчити дитину: садки й школи Монтессорі

Для прихильників системи виховання існують спеціальні навчальні заклади – школи й дитячі садки Монтессорі. Вони використовують основні принципи методики для різностороннього розвитку дитини. Київ, Харків, Дніпро, Одеса, Черкаси – розташовані вони по всій країні. Однак, все частіше подібні заклади використовують ім’я знаменитого педагога лише як модну назву, без реалізації методу на практиці. Саме тому до вибору школи потрібно підходити усвідомлено.

Зорієнтуватися серед великої кількості пропозицій складно, допоможе в цьому документація. Дитячий садок або школа повинні бути акредитовані Монтессорі-центром, а викладацький склад – сертифікований Асоціацією Монтессорі-вчителів. Дипломи та свідоцтва про підвищення кваліфікації не є документами, що підтверджують наявність спеціальної освіти чи надають права вести навчальну діяльність за методикою.

Не варто забувати й про правильне застосування системи виховання. Монтессорі – це не навчальна програма, а стиль життя, який не вимагає жодних доповнень. Саме тому, основним курсом школи є соціалізація, яка передбачає створення колективу з дітей різного віку. Характерним вважається й індивідуальний підхід, що оптимізує розвиток дитини відповідно його потребам.

До 145-річчя від дня народження Марії Монтессорі (1870 – 1952)

«Хто бачив Марію Монтессорі один раз, той ніколи її не забуде, і хто чув її проникливі слова, вимовлені прекрасним гармонійним голосом, про виховання маленьких дітей, в душі того слова ці будуть звучати як заповіт істинно талановитої людини».

Сьогодні ім’я Марії Монтессорі відомо, напевно, кожному, а її педагогічний метод затребуваний в усьому світі. Багато педагогів і батьків відзначають, що діти, які відвідували Монтессорі-групи, краще за інших однолітків вміють зосереджуватися, швидше починають читати і писати, стають самостійними, творчими особистостями і домагаються чудових результатів у найрізноманітніших сферах життя.

31 серпня 2015 року відзначатиметься 145 річниця від дня народження Марії Монтессорі – італійського педагога, якій, зокрема, ми зобов’язані появою маленьких дитячих парт та стільців, а також багатьох принципів сучасної педагогіки.

Монтессорі говорила про те, що в дітях природою закладено все, що їм потрібно для розвитку. Основне завдання дорослого – не заважати. Діти здатні освоювати навколишній світ через самостійну діяльність, діти вміють і люблять вчитися, якщо навчання не стає насильством. «Допоможи мені зробити це самому» – основний девіз Монтессорі-методу.

Народилася вона 31 серпня 1870 р. в містечку провінції Анкона (Італія) у родині фінансового службовця. З ранніх років Марія завжди була попереду свого часу.

У 1886 – 1890 рр. вона відвідує загальноосвітню школу з технічним нахилом, у якій навчалися тільки хлопчики, що для того часу було неприпустимим. По закінченню школи Марія вступає на факультет математики та природничих наук Римського університету, але незабаром її інтереси змістилися в царину біології та медицини. У 1892 р. Марія закінчила медичні підготовчі курси. І хоча жінкам у той час не дозволялося вивчати медицину, Марія все-таки твердо вирішила бути лікарем, і стала студенткою медичного факультету.

З 1895 р. працює асистентом у лікарні, а в 1896 р. захищає дисертацію з психіатрії і стає першою в Італії жінкою – доктором медицини.

Працюючи в унiвеpситетськiй клініці, Монтессорі отримала приватну практику. Тут відбулася її перша зустріч із дітьми з обмеженими можливостями, для яких Монтессорі створює оточення, відповідне до потреб кожної дитини.

У 1898 р. Марія Монтессорі стає директором Ортофренічного інституту. З її появою в інституті вона вимагала неодмінно шанобливого ставлення персоналу до хворих. Саме в період з 1898 р. до 1900 р. відбувається становлення Монтессорі як педагога. Діти, з якими займалася Марія Монтессорі, за результатами державного іспиту випередили дітей з державних шкіл, і стало зрозуміло, що державна освіта стримує розвиток дітей.

У період 1897 – 1898 рр. Монтессорі відвідує лекції з педагогіки і вивчає всі основні роботи з теорії виховання і освіти. У 1904 р. вона стає завідувачем кафедpи антpопологіі в Римському унiвеpситетi і пpоводить антpопологічнi дослідження в педагогічній галузі.

6 січня 1907 р. – рік народження педагогіки Марії Монтессорі, і в Сан-Лоренцо відкривається перший «Будинок дитини» – дитячий садочок для здорових дітей, мешканцями якого стають 50 дітлахів від 2 до 6 років з найбідніших верств населення найближчих околиць Риму. З цього часу і до кінця життя, тобто впродовж 45 років, Монтессорі займається проблемами виховання і освіти здорових дітей. Усього через кілька місяців неорганізовані дітлахи перетворюються на зосереджених і дисциплінованих вихованців.

Під час Другої світової війни Марія Монтессорі з сином Маріо змушена покинути Італію і переїхати жити і працювати в Індію. Саме тут вона розвиває свої ідеї та описує їх у численних книгах.

Пізніше вона засновує Центр Монтессорі в Лондоні (1947 р.).

Вона була номінована на Нобелівську премію світу тричі – у 1949, 1950 і 1951 рр.

Марія Монтессорі померла в Ноордвейку (Голландія) у 1952 р.

У фондах Педагогічного музею зберігаються публікації та книги Марії Монтессорі, а також праці дослідників її педагогічної системи.

Бібліографія матеріалів, які зберігаються у фондах музею:

1. Монтессори М. Воображение (в творчестве детей и великих художников) / М. Монтессори // Русская школа. – 1915. – № 5 – 6. – С. 174 – 192.
2. Г.П. Монтессори М. Дом ребенка. Метод научной педагогики. Рецензия / Г.П. // Народное образование. – 1914. – № 2. – С. 215 – 217.
3. Гербарт и Монтессори. Воспитание посредством обучения. // Русская школа. – 1916. – № 9. – С. 78 – 92.
4. Гессен С.И. Глобальная «метода» или глобальное обучение грамоте? / С.И. Гессен // Русская школа. – 1935. – № 2 – 3. – С. 19 – 41.
5. Е.К. Фаусек Ю. Обучение грамоте и развитие речи по системе Монтессори. Рецензия / Е.К. // Путь просвещения. – 1923. — № 9 – 10. – С. 183.
6. Е.Р. Метода Монтессори в английских школах / Е.Р. // Русская школа. – 1913. – № 4. – С. 64 – 68.
7. Коноров М. Монтессори М. Дом ребенка. Метод научной педагогики. Рецензия / М. Коноров // Русская школа. – 1913. – № 11. – С. 141 – 142.
8. Литвин Л.Н. «Наша» или «не наша» Мария Монтессори? // Советская педагогика. – 1991. — № 8. С. 96 – 103.
9. Локшина Е. Использование идей М. Монтессори современными дошкольными учреждениями за рубежом // Нова освіта України. – 1992.
10. Радвилов Э. Монтессори М. Дом ребенка. Метод научной педагогики. Рецензия / Э. Радвилов // Известия по народному образованию. – 1913. – № 10. – С. 121 – 125.
11. Тригубенко В., Даниленко В. Золоті зерна Марії Монтессорі / В. Тригубенко, В. Даниленко // Учитель. – 1999. – № 7 – 8. – С. 68 – 71.
12. Фармаковский В. Педагогические идеи Марии Монтессори и их применение на практике // Известия по народному образованию. – 1914. – № 8. – С. 129 – 176.
13. Фаусек Ю. Грамматика у маленьких детей по Монтессори. – М. – Л.: Государственное издательство, 1928.
14. Фаусек Ю. Месяц в Риме в «Домах детей» Марии Монтессори. –Петроград, 1915.

Педагогічного музею НАПН України

«Школа – моє життя»

V міський конкурс юних екскурсоводів-музеєзнавців

«Борець за освіту» (до 180-річчя від дня народження Миколи Олександровича Корфа)

КРУГЛИЙ СТІЛ «ШКІЛЬНИЙ МУЗЕЙ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКИВИ»

Каталог музеїв при навчальних закладах України

Вебінар «Педагогічна мапа Києва: вулиця Ревуцького»

Кіт на ім’я Room 8, який ходив до школи 15 років

Урочисте відкриття краєзнавчого музею-світлиці

Інтерактивна екскурсія Гардарикі – країна міст. Слідами уличів через 1000 років

Презентація проєкту «Ідея і чин» для освітян

Майстер-клас із виготовлення об’ємної зірки

Зустріч учасників всеукраїнської програми Арсенал Ідей Україна

Міжнародна наукова конференція «Українська еміграція після 1945 року. Історія – Суспільство – Культура – Наука»

Дивовижна подорож музею

Міжмузейний квест просто неба «Хранителі історії»

Events in Февраль 2024

All day: Гренвілл Стенлі Голл: 180 років

Гренвілл Стенлі Голл (Granville Stanley Hall, 1844—1924), американський психолог, засновник педології

Народився в Енфільді, штат Массачусетс, 1 лютого 1844. У 1867 закінчив коледж Вільямса, потім навчався в об’єднаній теологічній семінарії. В 1868–71 вивчав філософію в Німеччині. 1872 розпочав свою кар’єру вчителем англійської мови в коледжі Antioch, в Yellow Springs, штат Огайо. У 1876 повернувся до Німеччини для подальших досліджень, познайомившись з психологом Вундтом та фізиком і фізіологом Гельмгольцом. Там Голл звернув увагу на цінність опитувальника (анкети) для психологічних досліджень. Пізніше він і його учні розробили понад 190 анкет, які сприяли підвищенню інтересу до вивчення розвитку дитини. Його рішення обрати психологію справою свого життя виникло після прочитання «Фізіологічної психології» Вундта, якого вважають засновником експериментальної психології.

У 1882 призначений професором психології та педагогіки університету Джонса Гопкінса, де 1883 організував першу в США експериментальну лабораторію з вивчення психічного розвитку дітей, переважно підлітків. Голл також був засновником перших журналів, присвячених проблемам психології розвитку. З 1891 за його редакцією став видаватися журнал «Педагогічний семінар / Pedagogical Seminary» (пізніше «Журнал генетичної психології / Journal of Genetic Psychology»).

Однак популярність Голлу принесли переважно його дослідження психічного розвитку дітей. Він є засновником педології – комплексної науки про дитину, в основі якої лежить ідея педоцентризму. Відповідно до неї, на дитині зосереджені дослідницькі інтереси багатьох фахівців – психологів, педагогів, біологів, педіатрів, антропологів, соціологів та ін. Таким чином, педологія об’єднує всі галузі знань, пов’язані з дослідженням дитячого розвитку.

У 1888 Голл став ректором університету Кларка (м. Вустер, штат Массачусетс), організував лабораторію, де йому була надана повна свобода працювати і здійснювати масштабні педологічні дослідження. Такі умови діяльності сприяли поширенню ідей педології у США та інших країнах світу. С. Голл наголошував: «Діти – не маленькі дорослі з усіма розвинутими здібностями тільки у зменшеному масштабі, а особливі і відмінні від нас творіння… Діти пристосовуються до середовища, але їх манера тримати себе, їх мислення не подібні до наших».

Автор праць «Педологія як основа точної педагогіки» (1893), «Наука про дитину та її відношення до виховання» (1900), «Ідеальна школа на основі вивчення дітей (педології)» (1901). А загалом опублікував близько 500 праць, що охоплюють більшість основних галузей психології. З-поміж них: «Ісус Христос у світлі психології» (1917), «Старість, остання половина життя» (1922), «Життя і сповідь психолога» (1923).

Помер Стенлі Голл 24 квітня 1924 р. у Вустері, штат Массачусетс, у віці 80 років.

All day: Іван Гурович Ткаченко: 105 років

Іван Гурович Ткаченко (1919-1994) – український учений-педагог, учитель, директор Богданівської СШ № 1 Знам’янського району Кіровоградської області, ініціатор та організатор інноваційних підходів у навчанні і вихованні школярів.

Народився 6 лютого 1919 у с. Цибулеве Знам’янського району Кіровоградської області у селянській родині. З дитинства допомагав батькові орати поле і сіяти хліб, пас худобу. Навчався в рідному селі і в 1933 на «відмінно» закінчив Цибулівську семирічну школу. Під впливом свого класного керівника Андрія Конюха обрав професію педагога і з 1934 навчався на робітфаці педагогічного інституту в Зінов’євську (нині Кропивницький). 14 червня 1939 отримав свідоцтво Кіровоградського педагогічного інституту Народного Комісаріату освіти УРСР про те, що він з 1934 по 1937 навчався на фізико-математичному факультеті і йому надається кваліфікація викладача фізики та математики в 5-7 класах неповної середньої школи.

У цей час Знам’янський районний відділ освіти направив І. Ткаченка на посаду директора Богданівської вечірньої школи, яку ще необхідно було організувати. Молодий педагог викладав російську та німецьку мови. Через деякий час він з вечірньої школи переходить викладати математику в денній школі.

У зв’язку з хворобою легенів він не служив у армії, і в жовтні 1939 був знятий з військового обліку. На початку Другої світової війни І. Ткаченко вступив до місцевого винищувального батальйону, який вів боротьбу з ворогами, з порушниками військового порядку. Йому доручили евакуацію майна, худоби, устаткування, машин на схід. Під час німецької окупації, налагодивши зв’язок з партизанським підпіллям, виконував чимало важливих доручень. З вересня 1941 до грудня 1943 був членом підпільно-диверсійної групи ім. Б.Хмельницького, що діяла в с. Богданівка.

Після визволення села від німецьких загарбників повернувся на шкільну роботу. Його призначили директором Богданівської середньої школи, якою він керував наступні 35 років. У 1945 став науковим кореспондентом Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, а в 1947 заочно з відзнакою закінчив фізико-математичний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту.

І. Ткаченко був одним із перших ініціаторів організації учнівських виробничих бригад і молодіжних таборів праці і відпочинку. З середини 1950-х років з’являються перші його публікації з досвіду роботи педагогічного колективу Богданівської школи, а підсумком стала книга «Навчально-виробнича і виховна робота в учнівській бригаді» (1964).

Значну роль для професійного спілкування відіграло знайомство з Василем Сухомлинським. І. Ткаченко публікує рецензії на праці В. Сухомлинського в обласній та республіканській періодиці. Він написав понад 30 наукових праць, присвячених впровадженню різних аспектів педагогічної спадщини відомого земляка і колеги. Він неодноразово звертався до В. Сухомлинського з проханням стати науковим керівником його дисертаційного дослідження, радився з ним щодо змісту, обсягу тощо.

У 1973 І. Ткаченко захистив дисертацію «Шляхи і методи вдосконалення політехнічного навчання і трудового виховання старшокласників сільської школи» на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук в Інституті педагогіки. З 1970 керував роботою школи передового досвіду директорів шкіл області, а в 1971 видав монографія «Трудове виховання старшокласників», яка була відзначена республіканською премією Педагогічного товариства УРСР. Усього з-під його пера вийшло 8 книг та понад 200 статей.

Довгий час, з 1944 по 1982, Іван Гурович керував Богданівською середньою школою, де панувала висока культура педагогічного управління й самоуправління, плідно функціонували навчальні лабораторії і різнопрофільні майстерні, навчально-дослідні ділянки, теплиці, сад, діяли учнівські виробничі бригади, наукові товариства, різноманітні технічні гуртки. З 1982 до останніх днів свого життя Іван Ткаченко працював на посаді доцента кафедри педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету.

Праця Івана Гуровича була відзначена багатьма орденами і медалями; у 1962 йому було присвоєно звання «Заслужений учитель Української РСР», а в 1971 – Герой Соціалістичної Праці.

Помер 26 серпня 1994 у місті Кіровограді (тепер – Кропивницький), похований на цвинтарі села Богданівка.

Міністерство освіти і науки України засновало нагороду – «Нагрудний знак Івана Ткаченка». У 2004 ім’я Івана Гуровича Ткаченка присвоєно Богданівській загальноосвітній школі №1 (нині – ліцей): https://www.facebook.com/groups/228499274557581/, при якому діє музей: http://pmu.in.ua/pedago_memor_mus_ukraini/musei_ivana_gurovicha_tkachenka/

У 2006 Андрій Іванко захистив дисертацію «Освітня діяльність та педагогічна спадщина І.Г.Ткаченка (1919-1994 рр.)».

All day: Микола Маркевич: 220 років

Сьогодні – 7 лютого – виповнюється 220 років від дня народження Миколи Маркевича (1804—1860), українського історика, етнографа, письменника, фольклориста, «першого українського енциклопедиста». Російськими націоналістами Микола Маркевич офіційно був названий як «український буржуазний націоналіст» та підпадав під заборону радянської цензури.

Народився Микола Андрійович Маркевич у с. Дунаєць (нині Глухівський район Сумщини) у небагатій дворянській сім’ї, яка належала до знатного старшинського роду. У чотирирічному віці вже вмів читати й писати французькою й німецькою мовами.

У 1814—1817 навчався у приватній школі Павла Білецького-Носенка під Прилуками, у 1817—1820 — у Cанкт-Петербурзькому благородному пансіоні Головного педагогічного інституту. З 1820 служив в армії, охарактеризувавши цей період так: «Вступивши на службу, я багато втратив часу для наук, але в службі я став поетом». Маркевич добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда.

У 1824 оселяється у своєму маєтку в Україні, де проживав до кінця свого життя. У 1831 видав збірку поезій під назвою «Украинские мелодии. Сочинение Николая Маркевича», в яку ввійшло 36 віршів. Як етнограф видав збірки української народної творчості: «Зібрання малоросійських пісень», «Південноруські пісні». Долучився до укладання українського словника, куди увійшло 45 тисяч слів, прислів’я, приказки, казки, пісні, старовинні універсали, листи, літописи, історичні акти. Був відомим колекціонером старовинних історичних документів.

Микола Маркевич – автор близько 200 різноманітних творів, переважно українознавчої та краєзнавчої тематики. У 1842—1843 створив 5-томну наукову працю «Історія Малоросії», в якій використав давніші друковані і рукописні історичні праці (зокрема «Історію русів»), а також корпус документів власного зібрання. Він одним з перших в українській історичній науці обґрунтував тезу про виникнення козацтва як прояв національно-визвольної боротьби.

Був знайомий із Тарасом Шевченком і поклав на музику його вірш «Нащо мені чорні брови». Шевченко присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий».

Микола Маркевич створив у Турівці (нині Київщина) історичний архів, який налічував 12 тисяч рукописів як українською, так і іноземними мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, системно описати і ввести до каталогу.

З 1850-го Микола Маркевич почав тяжко хворіти. Помер у 1860 і був похований у родовому склепі біля церкви Всіх Святих, у посадженому й виплеканому ним саді на правому березі річки Перевід, навпроти села Турівки.

All day: Леонард Фрезе: 100 років

Леонард Фрезе (Leonhard Froese; 1924-1994), німецький педагог

Народився 9 лютого 1924 в м. Запоріжжі в сім’ї менонітського інженера Петера Фрезе. 1941 закінчив Запорізьку середню школу № 22 й виїхав до Німеччини; був призваний на військову службу. Після важкого поранення йому ампутували ліву ногу. 1944 почав вивчати право і гуманітарні науки в Бреслау. Після війни продовжив навчання в Геттінгені та Базелі. У 1949 захистив докторську дисертацію під керівництвом Германа Ноля в Геттінгені на тему «Освітньо-культурна система менонітської поселенської групи в Росії».

З 1950 – науковий співробітник кафедри педагогіки Гамбурзького університету. В 1956-57 читав лекції в Інституті східноєвропейських студій Вільного університету в Берліні. З 1961 – професор кафедри педагогіки Марбурзького університету, де викладав педагогічні науки до 1989, спеціалізуючись на історії освіти, порівняльній педагогіці та освітній політиці. У 1969-70 – ректор, у 1975-76 – заступник декана, у 1984-85 – декан педагогічного факультету Марбурзького університету. В 1985-86 – запрошений професор Гарвардського університету (США)

В історії освіти особливий інтерес Л. Фрезе викликав Йоганн Генріх Песталоцці. Своїми лекціями та семінарами, а також есеями та публікаціями своїх докторантів він визначав напрями досліджень постаті й спадщини Песталоцці. В есеї «Песталоцці і пієтизм» дослідив зв’язок Песталоцці з богослов’ям і християнством та продемонстрував вплив пієтистських ідей на швейцарський протестантизм. Заснувавши в 1966 Дослідницький центр порівняльної освіти в Марбурзі, співпрацював з радянськими педагогами, ініціював видання творів і листів А. Макаренка російською та українською мовами з німецьким перекладом. У сфері освітньої політики цікавився розвитком систем освіти в індустріально розвинених країнах Сходу та Заходу.

Л. Фрезе належав до покоління вчених, які після Другої світової на основі критичного переосмислення досвіду націонал-соціалістичної епохи та власного воєнного досвіду, прагнули допомогти побудувати демократичну Німеччину.

Помер 9 грудня 1994 в Марбурзі.

All day: Галілео Галілей: 460 років

Галілей народився 15 лютого 1564 в місті Піза, неподалік від Флоренції в сім’ї родовитого, але збіднілого дворянина Вінченцо Галілея, видного теоретика музики та лютніста. Повне ім’я: Галілео ді Вінченцо Бонайуті де Галілей (Galileo di Vincenzo Bonaiuti de ‘Galilei).

Галілей сформулював принцип відносності руху, встановив закон інерції, закони вільного падіння тіла і тіла, що кинуте під кутом до горизонту, відкрив закон сталості періоду коливання маятника і висунув ідею застосування маятника в годиннику. Він також проводив дослідження в галузях гідростатики та опору матеріалів, винайшов гідростатичні ваги, телескоп, прообраз термометра – термоскоп.

Усім відома боротьба Галілея за утвердження геліоцентричної системи світу Коперника.

Галілей був також музикантом, художником, теоретиком мистецтва. Його твори, написані на високому художньому рівні, сприяли утвердженню італійської літературної мови.

Галілео Галілей прожив складне життя. Захоплюючись з дитинства музикою та малюванням, мріючи стати священиком, він розпочав свою вищу освіту за настановою батька на медичному факультеті. Студентом, вперше ознайомившись з геометрією, став самостійно вивчати математику, викладати яку був запрошений до Пізанського, а згодом і до Падуанського університету. Знайомство з теорією Коперника, недавня календарна реформа, поява наднової зорі привернули його увагу до астрономії, яку він надалі не тільки вивчав та викладав, а й популяризував, уже тоді читаючи лекції для населення та демонструючи небо в телескоп. Схильність до пошуку істини та надзвичайно велика популярність ученого спричинили переслідування інквізиції – суд, в’язниця. 10 останніх років життя Галілей провів під суворим домашнім арештом. Ніколи за все життя не покидаючи межі Італії, Галілей зазнав світової слави.

Деякі з висловлювань Галілея і сьогодні є актуальними. Наприклад: “…Вимагати, щоб люди відмовлялись від власних суджень і підкорялись судженням інших, і призначати осіб, абсолютно неосвічених в науці чи мистецтві, суддями над людьми вченими – це такі нововведення, які здатні довести до загибелі і зруйнувати державу”.

Цитати Галілео Галілея

Найвища мудрість — знати самого себе.

Ніщо велике у світі не здійснювалося без пристрасті.

Математика — це ключ і двері до всіх наук.

Розум людини — одне з найдивовижніших творінь Бога.

All day: Євген Березняк: 110 років

Євген Степанович Березняк – український педагог, письменник, військовик, учасник Другої світової війни, Герой України.

Народився 25 лютого 1914 у Катеринославі (нині – Дніпро). В родині, крім Євгена, було ще дві доньки – Лідія та Євдокія. Сім’я жила дуже бідно, але дружньо. З дитинства Євген допомагав батькові, який і прищепив йому любов до праці. 1929 після хвороби передчасно пішла з життя мама і Євген залишив родину та вступив до педагогічного технікуму в місті Зінов’євськ (нині – Кропивницький). Завершивши навчання, учителював у школах Кіровоградської та Дніпропетровської областей.

У 25-річному віці став завідувачем відділу народної освіти Львова (1939-41) та був нагороджений медаллю «За трудову доблесть».

Учасник Другої Світової війни. У 1941-43 перебував у підпіллі на Дніпропетровщині, організував записування звернень Інформбюро і розповсюдження листівок серед жителів Дніпропетровська. У січні 1944 представники розвідувального управління штабу 3-го Українського фронту, поінформовані про роботу Березняка у підпіллі, запропонували йому навчання у розвідувальній школі. Погодившись без вагань, у липні 1944 закінчив її з відзнакою. Тоді ж прибув до штабу 1-го Українського фронту, який дислокувався у місті Проскурів (нині – Хмельницький). На той час війська фронту успішно завершували Львівсько-Сандомирську наступальну операцію, складалась сприятлива обстановка для наступу на територію Польщі та проведення Вісло-Одерської наступальної операції. У штабі фронту Є. Березняк був призначений командиром розвідувальної групи, отримав псевдонім «Голос» та розпочав підготовку до виконання завдання в окупованому Кракові з метою розвідки системи оборони німецьких військ на підступах до міста.

У ніч з 18 на 19 серпня 1944 розвідувальна група десантувалася в районі Кракова. Через помилку льотчиків розвідники приземлились на значній відстані один від одного та від потрібного району. Є. Березняк швидко зорієнтувався на місцевості та вирушив у напрямку Кракова для подальшого об’єднання з іншими членами групи. Однак на другий день він потрапив до гестапо. Чи то доля вирішила, що він ще не виконав свою місію на землі, чи то завдяки вродженій кмітливості і винахідливості, але 27 серпня 1944 на краківському ринку Тандетта йому вдалося втекти. Далі він ще 156 днів успішно виконував завдання командування. В цілому розвідувальна група під командуванням Є. Березняка повністю викрила краківське угруповання німецьких військ. Окрім того, вони добули план мінування фашистами Кракова. Практично своїми діями розвідгрупа Березняка врятувала десятки тисяч життів мирних польських жителів, а також Краків від руйнування.

Виконавши завдання та повернувшись до розвідувального відділу фронту, Є. Березняк доповів керівництву про дії групи, у т. ч. про перебування у полоні. Після цього був направлений у перевірочно-фільтраційний табір НКВС. Численні перевірки підтвердили його невинуватість і за клопотанням Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР Є.Березняк був звільнений та демобілізований.

Після війни закінчив Дрогобицький педагогічний інститут (1947) та повернувся до педагогічної праці. У різні часи: директор школи, начальник Львівського міського відділу народної освіти, начальник Головного управління шкіл при Міністерстві освіти України. Захистив кандидатську дисертацію, написав п’ять монографій, мав понад 100 наукових публікацій. Заслужений учитель України, почесний академік Академії педагогічних наук. На пенсію вийшов у 1998 у 85-річному віці.

Повністю реабілітували Є. Березняка тільки через 20 років після закінчення Другої світової війни завдяки публікаціям у пресі та зйомкам декількох документальних фільмів і телепередач. Зокрема, 1965 у газеті «Комсомольська правда» було опубліковано статтю про діяльність групи «Голос» та порятунок Кракова «Місто не повинно померти!». Після публікації Є. Березняк був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. Через рік письменник Юліан Семенов на основі архівних матеріалів про діяльність розвідгрупи Є. Березняка написав повість «Майор Вихор», за якою було знято однойменну кінострічку.

У 1971 вийшла з друку книжка Є. Березняка «Я – Голос», яка п’ять разів перевидавалась в різних країнах загальним тиражем у понад 2 мільйони примірників, а на екранах популяризувались документальні фільми.

Є Березняк – повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Почесний громадянин ряду міст. У 2001 Указом Президента України йому присвоєно звання Герой України, а у 2005 – військове звання «генерал-майор».

Помер в Києві 23 листопада 2013, похований на Байковому кладовищі.

У 2014 Воєнно-дипломатичній академії України було присвоєно ім’я Євгена Березняка, а на Кіровоградщині працює Опорний заклад «Ліцей №1 імені Героя України Березняка Євгена Степановича» Помічнянської міської ради.

25 лютого 2014 Національним банком України випущена ювілейна монета, присвячена 100-річчю від дня народження Героя.

25 лютого 2016 було відкрито меморіальну дошку Євгену Березняку на будинку № 11 по вул. Михайла Омеляновича-Павленка у Києві, де він жив.

Також рекомендуємо ознайомитись:

Олександр Міхно. Педагогічна спадщина Євгена Березняка: музейний аспект: https://cutt.ly/twBoD6Lt

All day: Олексій Діброва: 120 років

Олексій Тимофійович Діброва – вчений, географ, педагог, засновник української наукової школи економічної географії, організатор географічної освіти, методист та громадський діяч.

Народився 25 лютого 1904 в селі Тупичеві, нині Городнянського району на Чернігівщині. Навчався у середній школі в місті Городня. 1922 закінчив спеціально-економічну профшколу, а 1927 – Київський кооперативний інститут. Під час навчання в інституті виявив зацікавленість до науки і був рекомендований до аспірантури при Українському науково-дослідному Інституті географії і картографії у Харкові, яку успішно закінчив 1932 за спеціальністю «економічна географія». Викладав у Харківському фінансовому інституті та Харківському інституті торгівлі.

З 1934 – у Києві: доцент кафедри економічної географії Київського університету та завідувач відділом економічної географії Науково-дослідного географії при університеті. Одночасно за сумісництвом завідував кафедрою економічної географії Київського педінституту. 1936 захистив кандидатську дисертацію, присвячену комплексному вивченню Бессарабії.

Під час Другої світової війни працював в евакуації. У 1944-47 – у Київському університеті на посаді директора Науково-дослідного інституту географії. У 1948-56 завідував відділом методики географії Українського науково-дослідного інститут педагогіки (УНДІП). 1959 захистив докторську дисертацію «Географія Української РСР». Підготував понад 10 кандидатів та трьох докторів географічних наук.

У 1959–1973 – завідувач кафедри економічної та соціальної географії Київського університету. Читав лекції з економічної географії на економічному факультеті, факультетах міжнародних відносин та журналістики. У професійному середовищі О. Діброву вважають видатним фахівцем у галузі дослідження географії господарства нашої держави та її регіонів, економічного районування території України й методики викладання географії.

Був ініціатором низки видань та їх редактором, автором багатьох статей, які опубліковані в різних збірниках. Так, серед географів України відомі чотиритомник «Видатні вітчизняні географи, мандрівники і мореплавці» (1951-57), географічні щорічники «Географія в школі» (1948-56), «Краєзнавство в школі» (1950-56), збірник «Педагогічні читання з географії» (1950-57), які надали вчителям значну методичну допомогу. В них вміщено статті й методичні поради з актуальних питань методики географії, організації та проведення краєзнавчої роботи в школах. Вагомим є внесок ученого і у розвиток картографії. Він був науковим консультантом та редактором численних атласів, енциклопедій, навчальних настільних карт УРСР та окремих її областей. В 1953-64 за редакцією О. Діброви вийшло декілька збірників Географічного товариства України з економіко-географічної проблематики. В 1966-72 очолював редакційну колегію міжвідомчого наукового збірника «Економічна географія», започаткованого у 1966 (вийшло 15 випусків).

Підготував до друку низку підручників та навчальних посібників з географії, серед яких: підручник «Географія Української РСР» для середньої школи, що витримав 11 видань протягом 1960-71 і був виданий українською, російською, польською, угорською та румунською мовами, «Географія Української РСР: Підручник для студентів географічних факультетів університетів і педінститутів України» (1954, 1958, 1982).

Громадська діяльність О. Діброви різноманітна: голова науково-методичної ради Секції географії Міністерства освіти України, член експертної комісії геолого-географічних наук Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти України, член Президії Вченої ради Географічного товариства України, товариства «Знання» тощо. Здійснював значну організаційну та просвітницьку роботу, часто виступав на республіканському радіо і телебаченні з цікавими лекціями.

Помер 21 січня 1973, похований у Києві на Байковому цвинтарі.