§ 33. Велика Британія та Франція у 1920-ті рр.

Під час Першої світової війни Велика Британія зазнала значних людських втрат (743 тис. загиблих і 1,7 млн поранених) та матеріальних збитків. Національне багатство країни скоротилося на третину. Промислове виробництво впало на 20 %, країна з кредитора перетворилася на боржника. Військові видатки покривали за рахунок скорочення інвестицій в економіку колоній, внутрішніх і зовнішніх позик, а також збільшення податків. За роки війни податки зросли в шість разів. Життєвий рівень населення знизився.

Несприятливі наслідки війни породжували розкол в англійському суспільстві. Одна частина населення прагнула повернення старих часів, вважаючи, що відхід від традиційних англійських цінностей спричинив негаразди в країні. Інші вважали, що після війни в Англії мають утвердитися більш справедливі принципи суспільного устрою. Виразниками настроїв першої частини населення були консерватори, другої — лейбористи. Ліберали, які в попередні роки були провідною силою в партійно-політичній системі, розкололися між консерваторами і лейбористами.

У 1918 р. Лейбористська партія зробила свій перший рішучий крок до влади й витіснення лібералів із політичного життя. Цьому сприяло те, що партія проголошувала прагнення встановлення «суспільної власності на засоби виробництва і найкращої системи народного управління і контролю в кожній галузі промисловості та кожному виді послуг». Найближчими завданнями було визначено розширення соціального законодавства й подальшу демократизацію політичного устрою. Партія будувалася на основі як індивідуального, так і колективного членства. Членами партії автоматично ставали члени профспілок. Це давало їй значну підтримку у виборчому процесі, особливо після проведеної в 1918 р. чергової реформи виборчого права, що ліквідувала майновий ценз і надала право голосу жінкам, яким виповнилося 30 років. На виборах 1918 р. партія лейбористів завоювала 60 місць у палаті громад із 707. Коаліція з консерваторів та лібералів отримала 484 місця і сформувала уряд. Його очолив лідер реформістського напрямку Ліберальної партії Девід Ллойд Джордж.

Уряд поставив собі за мету швидко ліквідувати закони воєнного часу й відновити «нормальне» становище в країні. Так, було ліквідовано систему державного регулювання й контролю, згорнуто військове виробництво. З армії було демобілізовано 4 млн осіб. Проте такі заходи призвели до падіння виробництва і, відповідно, до труднощів у працевлаштуванні. Зростання безробіття спричинило розгортання широкого страйкового руху. У 1919 р. страйкувало понад 2,5 млн осіб. Під їхнім тиском уряд підвищив заробітну плату та скоротив робочий тиждень до 40 годин.

Крім того, уряд прийняв програму допомоги безробітним та будівництва дешевого житла для малозабезпечених. У 1918 р. було введено восьмирічну освіту, а в 1921 р. — дев’ятирічну обов’язкову безоплатну освіту. Проте реформи не сприяли розвитку виробництва, яке на 1921 р. становило лише 2/3 довоєнного рівня. У 1922—1923 рр. в економіці Англії розпочався застій.

• Д. Ллойд Джордж із дружиною

Економіст Дж. Кейнс про політичну ситуацію в Англії

. Ліберали, втративши здатність завойовувати політичну владу, постачали Консервативну партію «найкращими умами й характерами», а лейбористів — ідеями.

Яку роль почали відігравати ліберали в політичному житті Англії після Першої світової війни?

Ще напередодні Першої світової війни під тиском національного руху Англія обіцяла Ірландії право самоврядування. Щоб примусити Англію виконати свою обіцянку, у 1916 р. в Дубліні спалахнуло повстання («великоднє повстання»), яке було придушене. Після виборів 1918 р. депутати англійського парламенту від Ірландії, більшість із яких були членами партії Шинн фейн («Ми самі»), що очолювала боротьбу за незалежність, у січні 1919 р. зібралися в Дубліні й проголосили Ірландію республікою. Лідер партії Шинн фейн Імон де Валера став її президентом. У відповідь Англія застосувала силу. Війна тривала три роки. Зрештою між сторонами було укладено компромісну угоду про поділ Ірландії.

Угода спровокувала в Ірландії громадянську війну між прихильниками й противниками компромісу. У 1923 р. війна завершилася безрезультатно.

У зовнішній політиці Д. Ллойд Джордж намагався відновити провідну роль Англії у світі. Можна стверджувати, що частково йому це вдалося. Англія досягла максимального розширення своїх колоніальних володінь. Проте вже незабаром країні довелося поступитися деякими здобутками. На Вашингтонській конференції вона була змушена відмовитися від своєї морської першості, визнати незалежність Афганістану та Ірану, а згодом Єгипту, фактично визнати перемогу більшовиків у Росії, погодитися на розширення прав домініонів.

У 1921 р. уряд Д. Ллойд Джорджа здійснив рішучий крок, надавши Ірландії статус домініону. Проте шість графств у Північній Ірландії з переважно протестантським населенням залишалися у складі Великої Британії. Після цього офіційною назвою Великої Британії стало Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії.

Уряд Д. Ллойд Джорджа відіграв роль буфера, який зумів придушити радикальні настрої у країні й стабілізувати становище імперії, але не покращив економічну ситуацію.

На виборах 1922 р. перемогли консерватори, на друге місце вийшли лейбористи. Прем’єр-міністром став Ендрю Бонар Лоу. Його уряд проіснував менше року, і на виборах 1923 р. консерватори зменшили своє представництво в парламенті, а друге місце посіли лейбористи. Оскільки консерватори і ліберали відмовилися разом утворити уряд, було вирішено передати це право лідеру лейбористів Джеймсу Рамсею Макдональду. Він сформував перший в історії країни лейбористський уряд.

Не маючи більшості в парламенті, лейбористи не могли багато змінити, проте домоглися скорочення податків на предмети першої необхідності, збільшення розмірів допомоги безробітним і пенсій за віком, а також державних субсидій на житлове будівництво. Виборців розчарувало те, що лейбористи не виконали обіцянок націоналізувати шахти й залізниці, запровадити податок на капітал.

Побоюючись втратити прихильність виборців, лейбористи ініціювали в жовтні 1924 р. нові вибори, але на них переконливу перемогу здобули консерватори. У 1924—1929 рр. уряд очолював Стенді Болдвін.

В економічній сфері уряд С. Болдвіна намагався повернути Великій Британії роль фінансового центру світу (фунт стерлінга був зміцнений запровадженням його золотого стандарту) і стимулювати промислове виробництво (англійські підприємці отримали право вільно брати участь у конкуренції на світовому ринку). Для підтримки підприємницької діяльності уряд скоротив податок на надприбутки й прибутковий податок. Британських фінансистів і промисловців така політика влаштовувала, на відміну від робітництва. Поступове напруження в суспільстві призвело влітку 1925 р. до протистояння між власниками шахт і шахтарями. 4 травня 1926 р. було оголошено загальний страйк. Кількість його учасників досягла 40 % населення країни. Уряд запровадив надзвичайний стан і спрямував на придушення страйку армію. Виступ вдалося припинити лише в грудні 1926 р.

• Бої в Дубліні. 1921 р.

Запровадження золотого стандарту хоча й погіршило експортні можливості традиційних галузей економіки Англії (металургійна, суднобудівна, гірнича тощо), але позитивно вплинуло на нові види промисловості, засновані на новітніх технологіях (автомобільна, авіаційна, електротехнічна, хімічна). Завдяки значному науковому потенціалу в Англії розробляли й запроваджували велику кількість нових технологій. Зміни у структурі економіки призвели й до змін географії промислових центрів країни. Так, якщо раніше основні промислові центри були розміщені на півночі, то тепер вони почали зміщуватися на сільськогосподарський південь. Розвиток нових галузей виробництва спричинив зростання споживання електроенергії. Протягом 1920—1939 рр. кількість споживачів збільшилася з 730 тис. до 9 млн осіб. Розвиток електроенергетики сприяв піднесенню в суміжних галузях. Швидко нарощувалося виробництво штучних тканин і гуми.

З Акта про трудові конфлікти й професійні спілки (1927 р.)

• що будь-який страйк є незаконним, якщо його метою не є врегулювання трудового конфлікту. ; якщо він задуманий і розрахований на те, щоб безпосередньо або через створення труднощів для суспільства застосувати примус стосовно уряду;

• що будь-який локаут є незаконним. ;

• якщо будь-яка особа закликає, підбурює, спонукає інших осіб узяти участь у страйку або локауті, який цим Актом оголошений незаконним, то таку особу піддають дисциплінарним судом штрафу. або ув’язненню. ;

• протизаконно вимагати від будь-якого члена профспілки робити внески в політичний фонд профспілки.

1. Які обмеження щодо здійснення самоорганізації робітничого руху накладав Акт? 2. Із якою метою його було прийнято?

У 1920-ті рр. у Великій Британії звичними ставали такі побутові речі, як електрочайники, електронагрівачі, електропраски, пральні машини, пилососи, радіо тощо. Легкові автомобілі теж перестали бути предметом розкоші. У 1935 р. ціна автомобіля становила третину річного заробітку викладача. Споживачами цих товарів стали значні прошарки англійського суспільства, особливо високооплачувані робітники нових галузей промисловості, що перетворилися на робітничу еліту.

Зростання доходів і, відповідно, споживання сприяло покращенню життя тих, хто мав роботу, незважаючи на періодичні економічні кризи. Один із робітників писав: «Харчування стало більш різноманітним. Свіжі фрукти можна купити цілий рік. Молоко постачають регулярно. кількість п’яниць зменшилася. У 1880-х рр. часто зустрічалися босі жінки і діти. Сьогодні їх уже не видно. Хустки зникли, їх замінили капелюхи. Дівчата, що раніше чепурилися лише на свята, тепер завжди кокетливо одягнені, турбуються про зачіски й нігті. Проте витрати на пиво, сигарети та інші дрібниці зросли. »

• Армійські частини рухаються на придушення страйку 1926 р.

• Більшовик із ножем у зубах. Передвиборчий плакат «Національного блоку»

Хоча страйк 1926 р. зазнав поразки, він став єдиним серйозним соціальним конфліктом у країнах Заходу цього періоду. Парламент, щоб у майбутньому уникнути таких конфліктів, законом 1927 р. заборонив загальні страйки й пікетування.

Досягти поставлених цілей повною мірою уряд консерваторів не зміг. Темпи зростання економіки були мінімальними, безробіття серед працездатного населення становило 10 %. За таких умов консерватори програли парламентські вибори 1929 р., на яких першість здобули лейбористи.

11 листопада 1918 р. у Парижі 101 гарматний постріл сповістив про те, що Перша світова війна завершилася. Вона дорого коштувала країні: 1,315 млн осіб загиблими, 2,8 млн пораненими, із яких 600 тис. залишилися каліками. Десять найбільш розвинених північно-східних департаментів були спустошені бойовими діями. До цього додалася висока смертність серед мирного населення від невідомого раніше віруса грипу («іспанка»), що охопив Європу в 1918—1919 рр. Він забрав життя понад 11 % працездатного населення. Країна втратила половину торговельного флоту, було зруйновано понад 10 тис. підприємств, 1,5 тис. мостів і 265 тис. житлових будинків. Витрати на війну становили 200 млрд франків. Борг союзникам досяг 60 млрд франків, із яких 2/3 становив борг США. У результаті революцій у Росії, Туреччині та Австро-Угорщині було втрачено 40 % закордонних інвестицій. Загальна сума збитків від війни досягла 134 млрд франків, що становило чверть національного багатства Франції.

Заклики французького уряду примусити Німеччину відшкодувати збитки ускладнили ситуацію. Рішення Паризької конференції певною мірою компенсували ці втрати.

Перемога у війні мала величезне моральне значення для суспільства. 14 липня 1919 р. відбувся перший післявоєнний військовий парад, а через рік день укладання Комп’єнського перемир’я оголосили святковим. Тоді на Єлисейських полях під Тріумфальною аркою запалили Вічний вогонь над могилою Невідомого солдата, а уряд урочисто оголосив, що бере ветеранів війни під свою опіку.

У 1919 р. відбулися перші післявоєнні парламентські вибори. Перемогу на них здобула правоцентристська коаліція «Національний блок», гаслом якої було «єднання, праця, солідарність між класами, економічний лібералізм, умиротворення релігійних суперечок».

Головною проблемою для уряду «Національного блоку» стала післявоєнна економічна криза, яка спричинила падіння виробництва на 55 %. Спроби уряду скоротити соціальні витрати й запровадити режим жорсткої економії призводили до страйкового руху і протестів. Основу політики подолання кризи становили ліквідація системи державного регулювання, що склалася в умовах війни, надання значних пільг фінансовим групам і монополістичним об’єднанням.

«Національний блок» підпорядкував зовнішню політику потребам внутрішньої. На Генуезькій конференції Франція рішуче вимагала від радянської Росії повернення позичок, наданих російському уряду до війни. У 1923 р. несплата Німеччиною репараційних платежів спричинила окупацію французькими військами Рурського вугільного басейну. Проте це не змінило становище у Франції.

Безрезультатність «рурського конфлікту» й нездатність покращити ситуацію в країні спричинили падіння популярності «Національного блоку» та його розпад. Радикали вийшли з нього й разом із соціалістами утворили нову коаліцію «Картель лівих», який очолив відомий лідер радикалів Едуард Ерріо. На парламентських виборах 1924 р. «Картель лівих» переміг. Він оголосив про зміну внутрішньої і зовнішньої політики Франції. У внутрішній політиці було розпочато широку демократизацію, що полягала в появі закону про політичну амністію, заборону діяльності католицьких чернечих конгрегацій (братств), лібералізацію діяльності політичних партій. Проте вирішити економічні проблеми уряд не зміг.

У зовнішній політиці Франція відмовилася від жорсткого курсу щодо Німеччини й приєдналася до «плану Дауеса». Було встановлено дипломатичні відносини із СРСР. Уособленням нового курсу Франції в зовнішній політиці стала боротьба в Лізі Націй за відмову від війни як засобу політики.

У квітні 1925 р. уряд Е. Ерріо через провал в економічній політиці подав у відставку. Новий уряд, хоча формально й представляв «Картель лівих», поступово згортав його політичний курс. Замість відмови від війни як політичного засобу він розпочав колоніальні війни в Марокко та Сирії, що спричинило розпад «Картелю лівих».

У 1926 р. до влади повернулися правоцентристські сили з коаліцією «Національне єднання». Уряд очолив Раймон Пуанкаре. У внутрішній політиці його першочерговим завданням стало фінансове оздоровлення. Непопулярними заходами (збільшення податків на дрібних власників, скорочення державних службовців, девальвація франка) він подолав інфляцію і стабілізував фінансову систему. Завдяки Р. Пуанкаре, якого назвали «рятівником франка», у країні припинилося зростання цін і вартості життя. Вагомими соціальними перетвореннями уряду стало запровадження в 1926 р. вперше у Франції допомоги з безробіття, а через два роки — пенсії для низькооплачуваних працівників, допомоги в разі інвалідності й хвороби за рахунок підприємців. Крім того, уряд узявся за реалізацію програми будівництва дешевого житла. У Франції розпочалося стрімке економічне зростання, яке тривало до 1930 р. і становило 40 % від довоєнного рівня.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Якими були наслідки Першої світової війни для Англії? 2. Які партії утворили перший повоєнний уряд Англії? Хто його очолював? 3. Коли Англія надала статус домініону Ірландії? Що підштовхнуло її на цей крок? 4. Чому ліберали у 1920-ті рр. поступово втратили вплив на політичне життя Англії? 5. Англійський історик вважає, що реформи Д. Ллойд Джорджа завершили в історії Англії «період екстремізму, коли Британська імперія потерпала від насилля: суфражистки, тред-юніони, ірландці — всі вдавалися до насилля як засобу домогтися своїх вимог». Якими, на вашу думку, були підсумки цього періоду? 6. Чому страйк англійських шахтарів 1926 р. зазнав поразки? 7. Якими були наслідки Першої світової війни для Франції? 8. Завдяки чому «Національний блок» переміг на перших повоєнних виборах у Франції? Чому «Національному блоку» у Франції не вдалося реалізувати свою передвиборчу програму? 9. Чому уряд Дж. Р. Макдональда у Великій Британії та «Картель лівих» у Франції не змогли на тривалий час утримати владу? 10. Завдяки чому уряду Р. Пуанкаре вдалося вивести Францію з кризового стану та забезпечити економічне зростання? 11. Порівняйте розвиток Англії та Франції в перші повоєнні роки. 12. Чому в 1920-ті рр. США переживали економічне процвітання, а Англія — ні? 13. Підготуйте презентацію про повсякденне життя в Англії та Франції у 1920-ті рр.

§ 10. Велика Британія в 1920—1930 роках

Велика Британія як провідна держава Антанти домоглася реалізації багатьох цілей, які вона ставила перед початком війни. Було усунуто головного конкурента — Німеччину, країна отримала велику частину репарацій.

Однак перемогу Велика Британія здобула за високу ціну. Повністю припинилося житлове будівництво, посилилася залежність країни від ввезення сировини і продовольства, а експорт готової продукції скоротився наполовину.

Фінансові потреби покривалися за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик. Це призвело до величезного зростання державного боргу. З кредитора американських банкірів Велика Британія перетворилася на їхнього боржника.

У ході війни порушилися традиційні зовнішні зв’язки країни. Велика Британія не зуміла зберегти свої економічні позиції на Сході (особливо в Китаї) і Латинській Америці, де її витисняли американський і японський капітали. Величезних збитків Британія зазнала в Росії через борги царського і Тимчасового урядів. Це було однією з причин того, що Велика Британія була головним ініціатором інтервенції проти радянської Росії.

На Паризькій мирній конференції Велика Британія домоглася для себе сприятливих рішень, їй дісталася левова частка колоніальних володінь Німеччини і Османської імперії. Після Паризької конференції загострилися суперечності між Великою Британією, з одного боку, і Францією та США — з іншого.

Історичні подробиці. Людські втрати Великої Британії в Першій світовій війні становили 743 тис. убитих і 1 млн 693 тис. поранених. Промислове виробництво скоротилося на 20 %, видобування вугілля — на 21 %, суднобудування — на 32 %. Країна втратила майже третину національного багатства, близько 70 % торгового флоту.

2. РЕФОРМИ КАБІНЕТУ Д. ЛЛОЙД ДЖОРДЖА

Наприкінці 1918 р. у країні було сформовано коаліційний уряд консерваторів, лібералів і лейбористів на чолі з лідером реформістського крила лібералів Д. Ллойд Джорджем.

Девід Ллойд Джордж (1863-1945 рр.) — граф Двайфор, прем’єр-міністр у 1916-1922 рр., лідер реформістського крила Ліберальної партії, один з видатних державних і політичних діячів Великої Британії. Народився в сім’ї шкільного вчителя. У 1890 р. був уперше обраний до парламенту. Після приходу до влади лібералів Ллойд Джордж у 1905-1908 рр. обіймав посаду міністра торгівлі, у 1908-1915 рр. — міністра фінансів, у 1916-1922 рр. — глави уряду. Ллойд Джордж — один з головних учасників Паризької конференції і творців Версальської системи. До кінця життя мав політичний вплив у країні. Недооцінював небезпеку нацизму для Великої Британії. Переконавшись у зворотному, активно виступав за створення антигітлерівської коаліції. У 1945 р. одержав титул графа. Першокласний оратор, гнучкий політик.

Реформи уряду Д. Ллойд Джорджа.

1) Держава продовжувала контролювати економіку. У 1921 р. уряд прийняв рішення про часткове відновлення контролю над залізницями.

Ще одним важливим кроком уряду щодо регулювання економіки було ухвалення в 1919 р. закону про відмову від золотого стандарту фунта стерлінга , який перетворив державу в єдиного контролера випуску паперових грошей.

2) У сільському господарстві було взято курс на виробництво власних продуктів харчування і сировини. У 1920 р. ухвалили спеціальний закон, який гарантував фермерам ціни на пшеницю й овес не нижчі від собівартості.

3) На початку 1918 р. у країні здійснили чергову виборчу реформу. Виборчі права одержали жінки віком понад 30 років. Чоловіки, що досягли 21 року, ставали виборцями, якщо вони мали постійне місце проживання і задовольняли умови майнового цензу.

4) Соціальні функції держави розширювалися. Уряд брав участь у реалізації програм допомоги безробітним, житлового будівництва, у тому числі і для малозабезпечених британців, розвитку системи освіти. Так, у 1918 р. було ухвалено закон про реформу народної освіти, згідно з яким упроваджувалось обов’язкове навчання дітей до 14-річного віку, а загальна початкова освіта була безплатною.

5) Уряду вдалося вирішити і найбільш наболіле питання в зовнішній політиці щодо Ірландії — найстарішої колонії Великої Британії. 6 грудня 1921 р. британський уряд і представники нижньої палати ірландського парламенту підписали британо-ірландський договір про надання незалежності південній частині Ірландії, що одержала назву «Ірландська вільна держава».

Шість графств на півночі острова, переважно із протестантським населенням, залишились у складі Великої Британії. Після цього Велика Британія одержала офіційну назву — «Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії».

Післявоєнні економічні труднощі звели нанівець зусилля уряду Д. Ллойд Джорджа. У жовтні 1922 р. глава кабінету подав у відставку.

3. ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА У 1922-1923 рр.

Однопартійний уряд консерваторів у 1922 р. сформував спочатку Е. Бонар-Лоу, а з травня 1923 р. — С. Болдуїн. Хоча економічна криза 1920-1921 рр. і її наслідки були подолані, нове піднесення не розпочалося, і в 1922-1923 рр. економіка Великої Британії переживала застій.

Політичний розвиток Великої Британії відбувався на основі парламентаризму, який мав давні традиції в країні. Зміни впроваджувалися поступово, без значних соціальних зворушень.

Загострювалась внутрішньополітична боротьба між провідними політичними партіями Великої Британії. До лібералів і консерваторів, що мали солідний політичний досвід, у боротьбі за владу долучилася Лейбористська партія, заснована на початку XX ст.

На початку 1920-х років Ліберальна партія втрачала свої позиції, звужувалася її соціальна база. Крім цього, у партії відбувся розкол. Реформатори пішли за Ллойд Джорджем, прихильники старих ліберальних традицій — за Асквітом.

Ліберальну партію в англійській двопартійній системі з 1924 р. фактично замінили лейбористи — прихильники проведення соціально орієнтованих реформ і еволюційного розвитку. Соціал-реформістська позиція Лейбористської партії здобула популярність серед виборців.

Основні політичні партії Великої Британії в 1920-ті роки

Консервативна партія

Ліберальна партія

Лейбористська партія

Партія великих підприємців і землевласників. Заснована в XIX ст. на базі партії торі.

В основі її діяльності — прихильність до традицій, свобода підприємництва, непорушність приватної власності, парламентаризм у поєднанні з монархічними традиціями

Заснована в XIX ст. на базі партії вігів. Партія виражала інтереси торгово-промислових кругів, інтелігенції. Відстоювала демократичні свободи, оптимальне поєднання інтересів власників і держави

Партія заснована в 1900 р.

(до 1906 р. — Комітет робітничого представництва). Цілі партії: демократизація політичного устрою, розширення соціального законодавства, перевага державної і суспільної власності над приватною, широкі соціальні реформи

4. ПЕРШИЙ ЛЕЙБОРИСТСЬКИЙ УРЯД

У грудні 1923 р. у Великій Британії відбулися чергові парламентські вибори. Консерватори і ліберали не змогли домовитися про формування коаліційного чи однопартійного уряду. У цих умовах формування нового уряду доручили лейбористам.

Перший в історії країни лейбористський уряд очолив лідер партії Р. Макдональд. При цьому застерігалося, що лейбористи не будуть виходити за межі традиційної англійської політики і протиборствувати з підприємцями і банкірами. Лейбористи здійснювали гнучкішу політику, ніж їхні попередники. Вони йшли на часткові поступки як робітникам, так і підприємцям з метою збереження стабільності в суспільстві.

Уряд Р. Макдональда стимулював розвиток підприємництва. Промисловцям надавалися пільги, знижувався податок на прибуток корпорацій.

Лейбористський кабінет приділяв значну увагу соціальним питанням. Були збільшені розміри допомоги безробітним і пенсій, поліпшена система соціального страхування, зросли асигнування на житлове будівництво.

Однак у жовтні 1924 р. у Великій Британії оголосили про розпуск парламенту. Через місяць Р. Макдональд і його уряд пішли у відставку. Через тиждень однопартійний уряд консерваторів очолив С. Болдуїн.

Портрет Р. Макдональда. Робота художника Емброуза Макевого

Свідчать історики. З книги Ж. Леграна «Вінстон Черчілль». Р. Макдональд і перший британський кабінет соціалістів

Король доручив Р. Макдональду сформувати перший за всю британську історію кабінет лейбористів. Втім Макдональд міг провалитися під час голосування за довіру уряду, тому що уряд представляє меншість і на цей рік уже призначені загальні вибори. Прихід до влади лейбористів змушує тремтіти фінансовий світ, який вбачає в Макдональді та його друзях агентів більшовицької Росії. Король, який побажав дати лейбористам «законний шанс», запитував себе, що сказала б про такий кабінет його бабуся, королева Вікторія. Але занепокоєння даремне. Бажаючи залишитися при владі, Макдональд утихомирив своїх найбільш революційно налаштованих прихильників.

Як Ви вважаєте, чому король доручив у 1924 р. формувати уряд лейбористам?

5. ЗАГАЛЬНИМ СТРАЙК ШАХТАРІВ 1926 р.

На 1924 р. розпочалось чергове піднесення економіки. Уряд С. Болдуїна ухвалив низку законів про приватну власність, купівлю землі, реєстрацію власності на землю.

Проте залишались проблеми у вугільній промисловості. Шахтовласники були зацікавлені в зниженні високої собівартості вугілля і підвищенні його конкурентоспроможності на зовнішніх ринках. Але вони хотіли домогтися цього за рахунок збереження на колишньому рівні заробітної плати робітників.

Улітку 1925 р. шахтовласники пред’явили ультимативні умови гірникам, загрожуючи локаутом, якщо вони не погодяться на зниження зарплати і скорочення робочого дня. Йшлося про зниження заробітної плати на 15 %.

Федерація гірників не погодилася і заручилась підтримкою залізничників, транспортників і машинобудівників. Уряд узяв зобов’язання виплачувати шахтовласникам субсидії протягом дев’яти місяців для підтримки рівня заробітної плати. Після закінчення 9-місячного терміну власники шахт оголосили локаут, оскільки гірники знову відхилили їхні умови.

Локаут — одночасне закриття підприємств їхніми власниками і масове звільнення робітників та службовців з метою примусити їх відмовитися від висунутих вимог і страйків.

Пригадайте, що таке трейд-юніони, де й коли вони з’явились.

Демонстрація під час Загального страйку, 1926 р.

4 травня 1926 р. Генеральна рада британського конгресу тред-юніонів оголосила загальний страйк — перший в історії країни.

Його унікальність полягала в тому, що він відбувався на тлі стійкого економічного зростання в країні. Кількість учасників загального страйку (разом з родинами) досягла близько 18 млн осіб — понад 40 % усього населення країни. Страйк набув широкого міжнародного резонансу й мав підтримку робітників багатьох країн світу.

На вулиці Лондона й інших англійських міст вивели бронеавтомобілі і регулярні війська. Але запобіжні заходи, вжиті урядом, виявилися марними — випадків насильства майже не траплялось.

12 травня керівництво Генеральної ради оголосило про припинення загального страйку. Його активні учасники зазнали репресій. Страйк фактично тривав до грудня 1926 р. Підсумки страйку були невтішними для робітників. Зарплату гірників знизили, а робочий день збільшили. Щоб не допустити надалі соціальних вибухів, парламент країни ухвалив закон «Про промислові конфлікти і профспілки». Загальні страйки і пікетування заборонялися.

6. ДРУГИЙ ЛЕЙБОРИСТСЬКИЙ УРЯД. ДЕПРЕСІЯ 1929-1933 рр.

Парламентські вибори в травні 1929 р. відбувалися на основі нового виборчого закону 1928 р., що надав жінкам однакові з чоловіками виборчі права. Лейбористи одержали 8,4 млн голосів (на 3 млн. більше, ніж у 1924 р.) і провели в Палату громад 287 депутатів (консерватори — 261, ліберали — 59). Уперше в історії англійського парламентаризму лейбористи мали більше місць, ніж консерватори.

Лейбористська партія прийняла в 1928 р. нову програму «Лейборизм і нація», яка була схожа на програму лібералів. Вимогу націоналізації лейбористи замінили гаслом про створення «громадських корпорацій». Лейбористські лідери стверджували, що за допомогою «громадських корпорацій», керованих досвідченими підприємцями, у Великій Британії можна побудувати соціалізм.

У червні 1929 р. лідер партії Р. Макдональд сформував другий лейбористський уряд (перебував при владі до серпня 1931 р.).

Однак діяльність другого лейбористського уряду розпочалася в умовах світової економічної кризи, яка вразила і Велику Британію.

Криза на британських островах розпочалася трохи пізніше, ніж в інших розвинених країнах — у перші місяці 1930 р. Найбільше постраждали традиційні для країни гагу зі промисловості. Різко скоротились видобування вугілля, виплавка чавуну і сталі, вироблення продукції суднобудування зменшилося в 11 разів. Текстильна промисловість була недовантажена на 33-40 %.

Ціни на сільськогосподарські продукти за 1930—1932 рр. знизилися на 34 %.

Зовнішньоторговельний обіг скоротився більше, ніж удвічі. Вартість фунта стерлінга в 1931 р. упала на третину.

Близько 3 млн осіб втратили роботу. У результаті занепаду найважливіших галузей економіки в Уельсі, Ланкастері, Шотландії з’явилися так звані спустошені райони, або «райони депресії». Їх називали так, тому що багато робітників і їхніх родин змушені були виїхати звідти.

Промислові і фінансові кола вимагали від уряду Р. Макдональда подолати фінансову кризу, яка загострювалась, шляхом скорочення витрат на соціальні потреби. Між членами кабінету точилися дискусії, які призвели до урядової кризи. У серпні 1931 р. другий лейбористський уряд пішов у відставку.

Пригадайте, де і коли розпочалась «Велика депресія».

7. НАЦІОНАЛЬНИЙ УРЯД ПРИ ВЛАДІ

У серпні 1931 р. Р. Макдональд сформував Національний уряд. До його складу ввійшли п’ять лейбористських міністрів, а також консерватори і ліберали. За цей компромісний крок Р. Макдональда виключили з Лейбористської партії. Незабаром він утворив націонал-лейбористську групу (її іноді називають партією). Новим лідером лейбористів, які залишилися на колишніх позиціях, став А. Гендерсон. Його прихильники перейшли в опозицію до нового кабінету.

7.1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА. СПРОБИ РЕФОРМУВАННЯ БРИТАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Для боротьби з конкуренцією з боку інших держав Велика Британія створила так званий стерлінговий блок. До цього валютного угруповання належали країни, які перебували в залежності від Великої Британії (британські домініони і колонії, скандинавські країни, Португалія, Греція та інші країни).

У 1931 р. англійський парламент прийняв Вестмінстерський статут, який надав домініонам суверенні права у сфері внутрішньої і зовнішньої політики.

Метрополія і домініони об’єдналися в Британську співдружність націй. У результаті компромісу, досягнутого на імперській конференції в Оттаві в 1932 р., Велика Британія і домініони уклали двосторонні угоди про торгівлю. Вони впровадили пільгову систему митних тарифів для ввезення товарів із країн Британської співдружності у Велику Британію й британських товарів у домініони.

Спроби реформування Британської імперії: надання більших прав домініонам (Австралія, Ірландія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз):

• домініони отримали можливість формувати власну зовнішню політику (брали участь у Паризькій мирній конференції, стали членами Ліги Націй);

• визнано право домініонів на відокремлення;

• уточнено повноваження парламентів домініонів;

• укладені угоди про торгівлю між Великою Британією і домініонами.

Стерлінговий блок — валютне об’єднання держав на чолі з Великою Британією, що вели між собою розрахунки у фунтах стерлінгів і підтримували певний курс своїх валют щодо англійського фунта і своїх валютних резервів, які тримали на рахунках в Англійському банку.

Які відомі Вам країни входять до Британської співдружності націй у наші дні? Які переваги це надає їм?

7.2. ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА БРИТАНІЇ У 1930-х роках

Підтриманий виборцями Національний уряд (він був при владі до 1935 р.) рішуче взявся за подолання кризи та її наслідків. Одним з перших кроків була відмова від золотого забезпечення національної валюти для ліквідації бюджетного дефіциту.

Національний уряд, як і адміністрація США, зробив ставку на державне регулювання економіки і політику протекціонізму. При цьому в країні провадився курс на значне здешевлення державного апарату.

Фінансово-економічні заходи уряду, а також зростання військового виробництва сприяли пожвавленню в британській промисловості.

В країні активізувалися радикальні політичні сили: комуністи і фашисти.

Англійська компартія підбурювала трудящих до радикальних методів боротьби проти уряду.

Активізували свою діяльність і англійські фашисти, прихильників яких налічувалося до 20 тис. осіб. Колишній член виконкому Лейбористської партії О. Мослі у 1932 р. створив Британський союз фашистів (БСФ), цілями якого були проголошені боротьба проти демократії всередині країни, всебічна підтримка гітлерівської.

Мослі і Британський союз фашистів

За цих обставин британський уряд ухвалив два найважливіших закони, спрямовані проти радикальних рухів: «Про підбурювання до заколоту» (1934 р.) і «Акт про громадський порядок» (1937). Отже, у Великій Британії, де демократичні традиції мали давню історію, влада спромоглася приборкати представників крайніх політичних сил. Британські фашисти були поставлені поза законом, а комуністи, повністю залежні від Комінтерну і кремлівського керівництва, втратили свій і без того незначний вплив. На виборах до парламенту в 1935 р. комуністи вибороли лише один депутатський мандат.

Консерватори знову домоглися вражаючої перемоги на виборах 1935 р. Їхній лідер С. Болдуїн, який після Р. Макдональда обіймав посаду прем’єр-міністра, очолив Національний уряд. У травні 1937 р. прем’єр-міністром країни став новий лідер консерваторів Н. Чемберлен (перебував на цій посаді до травня 1940 р.)

Отже, у 1920-30-х роках незмінною залишалась політична стабільність однієї з найстарших демократій у світі.

ЗНАЮ МИНУЛЕ – ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ – ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ: ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

І. Знаю й систематизую нову інформацію

1. Які зміни відбулися в економіці Великої Британії після закінчення Першої світової війни?

2. Назвіть провідні політичні партії Великої Британії в 1920-1930-ті роки.

3. Визначте основні положення передвиборної програми лейбористів перед виборами 1924 р.

4. Які реформи провів уряд Д. Ллойд Джорджа?

5. Про яку подію йдеться? Вона почалась 4 травня 1926 р. під керівництвом Генеральної ради британського конгресу тред-юніонів. У цій події брало участь 40 % населення країни.

6. У чому полягав зміст спроби реформувати Британську імперію?

7. Покажіть на карті британські домініони і колонії, що належали Великій Британії у 1920-30-х роках.

8. Поясніть значення понять: локаут, стерлінговий блок, Британська Співдружність Націй.

II. Обговоріть у групі

1. У чому полягала відмінність у здійсненні внутрішньополітичного курсу урядів консерваторів і лейбористів?

2. Чому керівні кола Великої Британії вирішили реформувати Британську імперію?

III. Мислю творчо й самостійно

1. Як Ви вважаєте, чому лейбористи, перебуваючи при владі, не почали будівництво у Великій Британії соціалізму радянського зразку?

2. Який досвід Великої Британії 1920-30-х років у побудові нових відносин зі своїми домініонами може бути актуальним у наші дні?

ЦІ ДАТИ ДОПОМОЖУТЬ ЗРОЗУМІТИ ІСТОРІЮ. ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ЇХ:

1924-1929 рр. консерватори при владі у Великі Британії

1926 р. загальний страйк шахтарів у Великій Британії

1931 р. Вестмінстерський статут

Хто правив в Англії у 1925

Коли Римська імперія занепала владою, і територія перейшла – завоюванням, законом, позовом предків або простою випадковістю – до рук місцевих воєнних керівників, дворян та єпископств. На півдні Британії виникло низка конкуруючих саксонських королівств, тоді як скандинавські загарбники створили власні адміністративні регіони. У період між ІХ-Х століттями королі Вессексу еволюціонували в англійських королів, коронованих архієпископом Кентерберійським.

Отже, ніхто не є загальновизнаним першим королем Англії. Деякі історики починають з Егберта, короля Вессексу, чиє панування над саксами помітно призвело до зростання англійської корони, хоча його безпосередні спадкоємці все ще були лише коронованими головами менших королівств. Інші письменники починають з Ательстана, першої людини, яку коронували королем англійської мови. Егберт був включений нижче, але його позиція чітко позначена.

Деякі записи були некороновані та не є загальновизнаними; справді, Луї майже ігнорується повсюдно, тому будьте обережні, цитуючи їх у своїй роботі. Усі вони королі та королеви, якщо це не зазначено.

Егберт 802-39 Король Вессексу

Будучи вимушеним у вигнання, Егберт повернувся до Англії, де претендував на західносаксонський престол і провів низку битв, і зробив серію домагань, які утворили навколо нього могутнє королівство Вессекс; він також зламав пануючу владу мерсіанців.

Етельвульф 839-55 / 6

Син Егберта, Етельвульф добре пройшов проти вторгнення датчан, включаючи укладення союзу з Мерсією, але зіткнувся з проблемами, коли він вирушив у паломництво до Риму і був скинутий. Він тримався кількох регіонів, поки не помер.

Етельбальд 855 / 6-860

Син Етельвульфа, який здобув помітну перемогу, він повстав проти свого батька і захопив трон Уессексу, згодом одружившись з мачухою.

Ательберт 860-65 / 66

Невідомий – Цей файл надано Британською бібліотекою зі своїх цифрових колекцій. Він також доступний на веб-сайті Британської бібліотеки. Каталоговий запис: Royal MS 14 B VI Цей тег не вказує на статус авторського права на вкладений твір. Звичайний тег авторських прав все ще потрібен. Див. Commons: Ліцензування для отримання додаткової інформації. বাংলা | Deutsch | Англійська | Español | Евскара | Франсуа | Македонські | 中文 | +/− , Public Domain, Link

Ще один син Етельвульфа, він правив Кентом до смерті першого, а його брат – король, і став наступником Уессекса.

Athelred I 865 / 6-871

Стоячи осторонь, коли Ательберт став королем, Ательред нарешті вступив на престол і разом зі своїм братом Альфредом воював проти датських загарбників.

Альфред, Великий 871-99

Четвертий син Етельбальда, який зайняв трон Вессексу, Альфред зупинив завоювання Англії датськими загарбниками, забезпечив своє царство, заклав основи для відвоювання і був надзвичайно важливим покровителем навчання і культури.

Едвард Старший 899-924

Хоча Ательстан був першим іменем короля англійців, саме Едвард розширив Вессекс, щоб охопити більшу частину території, яку тоді містив би трон.

Ельфард 924 некоронований, правив 16 днів

Чи стане Ельфвард, син Едварда Старшого, королем після смерті батька, залежить від того, яке джерело ви прочитали, але, можливо, він прожив лише шістнадцять днів довше.

Ательстан 924-39 Вперше названий англійським королем

Ательстан є претендентом на те, щоб бути першим англійським королем, оскільки, вибравшись на престол Уессексу та Мерсії після смерті свого батька, він встановив практичний контроль над цілою країною і був першим королем англійської та королем вся Британія. Він забрав Йорка у вікінгів і бився з шотландцями та вікінгами, щоб утримати його.

Едмунд I, Пишний 939-46

Едмунд прийшов на трон після смерті свого зведеного брата Ательстана (їх батьком був Едуард Старший), але йому довелося мати справу з норвезькими претендентами на північ, які відвоювали цей регіон. Це він зробив силою, поїхав до Шотландії та уклав угоду з Малкольмом I, що принесло мир до кордону. Його вбив засланець.

Еадред 946-55

Брат Едмунда I, Еадред провів своє правління, намагаючись умиротворити Нортумбрію, яка пообіцяла вірність, перейшла до норвежців, була спустошена Еадредом і майже так само знову, але він назавжди ввів їх під владу саксонців / англійців.

Eadwig / Edwy, All-Fair 955-59

Син Едмунда I і підліток, коли він прийшов до влади, Еадвіг є непопулярним у джерелах і, бачачи, як Мерсія і Нортумбрія повстали проти нього в 957 році, непопулярний і там.

Едгар, мирний 959-75, перший коронований король англійської мови

Коли Мерсія і Нортумбрія повстали проти його брата, вони зробили Едгара королем, а в 959 році, після смерті його брата, Едгар став першим коронованим королем усієї Англії. Він продовжив і підняв монаше відродження на висоту і реформував державу.

Едвард, мученик 975-78

Едвард був обраний королем в умовах опозиції з боку фракції, що підтримує Етельреда, і невідомо, чи вбивця, який його вбив через кілька років, був надісланий цією групою чи хтось інший. Незабаром його вважали святим.

Етельред II, Невже 978-1013, скинутий

Розпочавши своє правління з удару вбивства свого брата навколо нього, Етельред II зумів бути абсолютно не готовим до вторгнення Данії, яке охопило всю країну і захопило ключові райони. Спроба розправи датських поселенців не допомогла, і Етельреду довелося тікати, коли Швайн зайняв трон.

Swein / Sven / Sweyn, Forkbeard 1013-14

Ставши головним вигодоносцем невдач Етельреда і обраним королем Англії після успішного вторгнення та війни, створивши велику імперію на півночі Європи, він помер наступного року.

Етелред II, Не відновлений, 1014-16

Після смерті Суейна Етельреда запросили назад за умови, що він проведе деякі реформи, і, схоже, це призвело до змін. Однак Нут забивав Англію.

Едмунд II, Айронсайд 1016

Коли його батько Етельред помер, Едмунд очолив практичну опозицію до вторгнення Кнута, сина Швейна I. Частина Англії проголосувала за короля Едмунда, і він бився з Нат так жорстоко, що його прозвали Айронсайдом. Однак після поразки він був зведений до утримання лише Вессексу. Потім він помер, пройшовши менше року при владі.

Кун / Канут, Великий 1016-35

Кнут, один із великих правителів середньовічної Європи, поєднав престоли Англії (з 1016 р.) З Данією та Норвегією; у нього також була польська кров. Англія була взята в завоювання, але перші закордонні призначення змінилися місцевими представниками. Він приніс мир, добробут та міжнародне визнання.

Harthacanute 1035-37, скинутий

Коли Кнут помер у 1035 році, фракція в Англії, включаючи Емму та графа Годвін з Вессексу, хотіла, щоб Хартаканут став королем, але боротьба за владу з графом Мерсії побачила зведеного брата, Гарольд призначив регентом. Однак до 1037 р. Хартаканут був змушений залишитися за кордоном, щоб вирішити проблеми в інших країнах, і Гарольд став королем

Гарольд, Заєць 1037-40

Син, що конкурував з Натом для Хартакануте, Гарольд став регентом, організував вбивство іншого суперника і взяв повну владу в 1037 році, використовуючи захист багатонаціональної імперії.

Хартаканут відновлений, 1040-42

Хартаканут не зовсім прощав Гарольда, коли він, нарешті, взяв повний контроль над Англією, нібито кинувши труп у фен. Непопулярний, він справді забезпечив правонаступництво, призначивши Едварда Сповідника своїм спадкоємцем в Англії.

Едвард I, Сповідник 1042-66

Син Етельреда II, який прожив багато років у вигнанні, Едвард був і королем, і домінували його наймогутніші васали, Годвін. Зараз ми вважаємо його більш ефективним монархом, ніж люди колись, і “ сповідник ” походить від його благочестя.

Гарольд II 1066

Після невизначеного плану спадкоємності Едварда Сповідника Гарольд виграв дві великі битви і переміг основного суперника, що претендує на престол, і його запам’ятали як великого воїна, якби його не вбив третій бій Вільгельм Завойовник.

Едгар, The Atheling 1066, некоронований

Некоронований король, претензія п’ятнадцятирічного Едгара була підтримана двома англійськими графами та архієпископом, перш ніж Вільям Завойовник взяв на себе всю повноту влади. Він вижив, врешті-решт воюючи за і проти короля.

Вільгельм I, Завойовник 1066-87 (Нормандський дім)

Начебто встановити себе герцогом Нормандії було недостатньо жорстко, Вільгельм ‘Ублюдок’ використав свої зв’язки з колись засланим Едвардом Сповідником, щоб створити коаліцію авантюристів і здійснити найрідкісніші речі: вирішальну битву та успішне завоювання. Відтепер він став “Переможцем”.

Вільгельм II, Руфус 1087-1100

Домени Вільгельма I були розділені між його дітьми, а Вільям Руфус забезпечив Англію. Він відбився від повстання, а потім спробував відвоювати Нормандію у брата Роберта, але його правління є найбільш відомим завдяки його смерті під час полювання та багатовіковій підозрі, що це насправді було вбивство, яке дозволило Генріху I зайняти трон .

Генріх I 1100-35

Ще один син Вільгельма I, Генріх I, був у потрібному місці в потрібний час, щоб взяти під контроль Англію, коли Вільям Руфус помер, припускаючи, що насправді його не вбили. Тим не менше, він став королем протягом трьох днів, і він зміг взяти під контроль Нормандію і зробити брата Роберта полоненим.

Степан 1135-54, скинутий і відновлений 1141

Племінник Генріха I, Стівен захопив трон після смерті останнього, але був змушений вести війну проти законної претендентки Матильди. Зазвичай його називають не громадянською війною, а “Анархією правління Стефана”, оскільки закон порушився, і люди пішли своїми шляхами. Він помер невдало.

Матильда, імператриця Німеччина 1141 (некоронована)

Коли його син потонув, Генріх I відкликав свою дочку Матильду і змусив англійських баронів вшанувати її як майбутню королеву. Проте її престол був узурпований, і їй довелося вести тривалу громадянську війну. Вона так і не змогла бути коронованою, зіпсувавши найкращі шанси через погані зв’язки з громадськістю, і пішла в 1148 році, але зробила достатньо, щоб дозволити сину Генріху II завоювати трон.

Генріх II 1154-89 (Дім Анжу / Плантагенет / Лінія Анжевіна)

Завоювавши свій трон у Стефана Блуа, Генріх II створив землю імперії “Анжевін” на північному заході Європи, до якої входили Англія, Нормандія, Анжу та Аквітанія. Він чудово одружився з Елеонорою Аквітанською, сперечався з Томасом Беккетом і бився зі своїми синами у війнах, які його виснажили.

Річард I, Левине Серце 1189-99

Побившись зі своїм батьком Генріхом II, Річард I вступив на англійський престол, а потім пішов у хрестовий похід, закріпивши репутацію у своїй близькосхідній кампанії за лицарство та здібності, яку прозвали Левиним Серцем. І все-таки йому вдалося схопити європейських ворогів, викупити його великою ціною і вбити внаслідок удачі в облозі.

Джон, Лакленд 1199-1216

Один з найпопулярніших монархів в історії Англії (разом з Річардом III), Джону вдалося втратити значну частину королівських земель на континенті, битися зі своїми баронами, технічно втратити своє королівство і був змушений видати Магна-Харта в 1215 році, хартію який спочатку не зумів зупинити війну та повстання, але який став наріжним каменем сучасної західної цивілізації.

Людовик 1216-1217

Принца Франції Луї було запрошено для вторгнення повстанців, щоб замінити непопулярного короля Джона, і він прийшов з армією в 1216 році, після чого Джон помер. Деякі його схвалили, але прихильники сина Джона Генрі змогли розділити табір повстанців і скинути Луї.

Генріх III 1216-72

Генрі прийшов на престол у дитинстві з регентства, але після боротьби за владу взяв особистий контроль в 1234 р. Він випав із своїми баронами і був змушений повстанням поступитися Положенням Оксфорда, який створив таємну раду, яка консультувала б король. Він спробував вирватися з цього, але барони повстали, він був схоплений, і Саймон де Монфор правив від його імені, поки, в свою чергу, не був переможений сином Едварда.

Едвард I, Лонгшенкс 1272-1307

Побивши Саймона де Монфорта, а потім пішовши у хрестовий похід, Едуард I став наступником свого батька і розпочав правління Англії, яке побачило завоювання Уельсу, і спробу зробити те саме з Шотландією. Він не менш відомий своєю реформою держави і законів, а також відновленням влади корони після воєн Генріха III.

Едуард II 1307-27, зречений престолу

Едвард II провів значну частину свого правління, борючись із власними баронами, які були розгнівані стилем правління, який часто спричиняв образи, а також програв війну з Шотландією. Його дружина Ізабелла працювала з бароном Роджером Мортімером, щоб скинути Едварда на користь їхнього сина Едуарда III. Едвард II, можливо, був убитий у в’язниці.

Едуард III 1327-77

Раннє правління Едварда бачило, як його мати та її коханий правили від його імені, але коли він досяг повноліття, він збунтувався, останнього стратив і правив. Він брав участь у війнах із Шотландією, але саме Франція домінувала: васал французького короля Едуард постурував і боровся проти панування перед тим, як цитувати сімейну історію та оголосити себе кандидатом на французький престол; 100 років війни було. Едвард дожив до того віку, коли він занепав у здібностях і помер після тривалого правління.

Річард II 1377-99, зречений престолу

Слідом за Едуардом III завжди було важко, а Річард II вражаюче зазнав невдачі. Його стиль правління, який був фракційним, химерним і, здавалося б, тиранічним, дав змогу його двоюрідному братові Генрі Болінгброку захопити у нього трон.

Генріх IV, Болінгброук 1399-1413 (Плантагенет / Ланкастерський)

Коли Генрі Болінгброк жорстоко поводився зі своїм двоюрідним братом королем, він вирішив нанести удар у відповідь, повернувшись із заслання, щоб претендувати не лише на свої землі, але і на престол. Його підтримали барони і він став Генріхом IV, але завжди прагнув встановити, що його династія має законні вимоги, а не просто заволодіває ними.

Генріх V 1413-22

Можливо, апогей середньовічних англійських правителів, Генріх V твердо вирішив використати охорону, створену його батьком навколо престолу, щоб закінчити 100-річну війну. Він зібрав кошти, здобув вкрай необхідну перемогу в Агінкурі і настільки експлуатував французьку фракцію, що підписав договір про встановлення його лінії королями Франції. Він помер незадовго до того, як стати королем, можливо, зношеним війною.

Генріх VI 1422-61, скинутий, 1470-1, скинутий

Генріх VI прийшов на престол в дитинстві, але як дорослий не цікавився війною у Франції, яка допомогла, поряд з іншими помилками, образити достатньо дворян для початку повстання. Це стали Войнами троянд, і хоча Генрі, який страждав на психічні захворювання, і його дружина Маргарет Анжуйська чіплялися після того, як одного разу їх скинули, в підсумку їх побили і Генрі вбили.

Едвард IV 1461-70, скинутий, 1471-83 (Плантагенет / Йоркіст)

Якби не Річард III, Едварда IV вважали б людиною, яка пережила смерть батька, а потім виграла війни троянд для фракції йоркістів. Він теж пережив ранню невдачу, але переміг, щоб природним чином померти на троні.

Едвард V (1483, скинутий, некоронований)

Після смерті Едуарда IV на троні повинен був бути Едуард V, але його некороновану дитину змусив зникнути його дядько Річард III; його доля невідома. Смерть у полоні здається ймовірною.

Річард III 1483-5

Спочатку оголосивши себе регентом, щоб захистити свої інтереси, а потім зрадив свого племінника (законного короля) Річард III зайняв трон, щоб розпочати найбільш суперечливе правління. Однак, у свою чергу, він був зраджений у битві проти Генріха Тюдора і був убитий.

Генріх VII 1485-1509 (будинок Тюдора)

Скинувши Річарда III у бою, Генріх VII керував обережним урядом, покликаним сприяти підтримці його династії та зміцненню держави. І те, і інше він справився на відмінно, і трон без проблем перейшов до його сина.

Генріх VIII 1509-47

Найвідоміший англійський король Генріх VII мав шість дружин, відокремився від католицької церкви і заснував власну, мав ряд військових випадків і, як правило, діяв як зеніт особистої влади в Англії.

Едуард VI 1547-53

Єдиний вижив син Генріха VIII, надзвичайно протестант Едуард VI прийшов на трон ще хлопчиком і помер лише трохи старше.

Леді Джейн Грей 1553, скинута через 9 днів

Джон Дадлі був могутньою фігурою в регентстві Едварда VI, і тепер він посадив на трон молоду і невинну правнучку Генріха VII, оскільки вона була протестантом. Однак Мері, дочка Генріха VIII, зібрала підтримку, і Джейн Грей незабаром була страчена.

Марія I, Кривава Мері 1553-58

Перша королева Англії, яка належним чином правила сама по собі, Мері була твердою католичкою і почала відвертатися від протестантизму; вона також вийшла заміж за Філіпа II Іспанського. Для одних Мері – фігура терору та спалень, для інших – трагічна жертва фантомної вагітності, яка тривала місяцями, яка була зношена роллю.

Єлизавета I 1558-1603

Уникнувши зв’язку з повстаннями проти Марії, Елізабет зайняла престол у 1558 році і перетворила роль своєї сестри як жінки-монарха у свій унікальний стиль, «прив’язаний до нації». Ми мало знаємо про її справжні думки, і, можливо, вона не могла приймати великих рішень, але вона створила велику репутацію, яка залишається.

Яків I 1603-25 (Будинок Стюарта)

Щоб успадкувати трон від бездітної Єлизавети, Яків I зійшов із Шотландії, де він уже був Яків VI, об’єднавши престоли (хоча ще не країни). Він називав себе королем Великобританії, цікавився чаклунством і воював проти парламенту.

Карл I (1625-49, страчений парламентом)

Битва волі за права та владу між Карлом I та дедалі напористишим парламентом призвела до того, що англійські Громадянські війни, в яких Карл був побитий, судимий і фактично страчений його підданими, були замінені протекторатом.

Олівер Кромвель 1649-58, лорд протектор (Протекторат, без монарха)

Провідний командуючий парламентом у громадянських війнах, Олівер Кромвель був для одних толерантним чоловіком, який відхилив корону і керував як захисник, а для інших фанатик-вбивця, який заборонив Різдво та спричинив хаос в Ірландії.

Річард Кромвель 1658-59, лорд-протектор (Протекторат, без монарха)

Не маючи здібностей батька, Річарду Кромвелю вдалося засмутити занадто багато людей, коли його проголосили лордом-захисником і парламенту було звільнено наступного року. Він утік на континент, щоб уникнути своїх боргів.

Карл II 1660-85 (Будинок Стюарта, Реставрація)

Вимушений втекти від громадянських воєн, Карл II був запрошений назад і тріумфував, встановивши монархію ще раз. Він знайшов золоту середину між релігійними та політичними суперечками, будучи великим і ефектним. Незважаючи на багато коханців, він відмовився розлучатися зі своєю дружиною у пошуках спадкоємців.

Яків II (1685-88, скинутий)

Католицизм Джеймса II не означав автоматично, що він втратить свій трон, і багато англіканців були відкриті для нього, але дедалі жорсткіший спосіб реагування на релігійну та політичну боротьбу розпалював конфлікт, поки Вільгельма III не запросили вторгнутися. Останній це зробив, Джеймс виявив, що його армія розчиняється і не може, тому він втік з країни.

Вільгельм III 1689-1702 та Марія II 1689-1694 (Будинок Апельсина та Стюарта)

Вільгельм Оранський, державний голова Об’єднаних провінцій Нідерландів, був лідером протестантської опозиції до Франції. Мері була протестантською спадкоємицею Англії, і коли католик Яків II викликав розлад, одружених Вільгельма та Мері було запрошено взяти на себе владу, здійснили успішне вторгнення в “Славну Революцію” і правили до своєї природної смерті.

Енн 1702-14 (Будинок Стюарта)

Дочка Якова II, вона насправді була протестанткою, яка підтримувала Вільгельма III у Славетній революції, і тому виявилася придатною для Англії і стала спадкоємцем, поки у них не народилися діти. Вона розлучилася з Марією, але зайняла престол у 1702 році. Хоча вагітна вісімнадцять разів вона стикалася з кінцем без спадкоємців і погодилася передати трон ганноверським нащадкам Якова I.

Джордж I 1714-27 (будинок Брансвіка, лінія Ганновера)

Виборця Джорджа Луїса з Ганновера запросили на трон в Англії як найкращого протестантського спадкоємця, який уже затвердився у військовій формі під час війни за іспанську спадщину. Він не був відразу популярним будь-якими способами, і йому довелося придушити повстання якобітів. Він опинився в залежності від своїх міністрів, щоб зберегти речі цілими, і помер, перебуваючи в Ганновері.

Георгія II 1727-60

Посварившись зі своїм батьком, Джордж зайняв трон, але незабаром потрапив у залежність від старого міністра свого батька Уолпола, і він також покладеться на пізніших людей, таких як Пітт, який виграв Семирічну війну. Він найбільш відомий тим, що був останнім англійським королем, який брав участь у реальній битві (Деттінген у 1743 р.)

Георгій III 1760-1820

Мало хто з правління, упакований стільки ж, скільки це робив Георг III, від втрати американських колоній до реакції на Французьку революцію та допомоги в перемозі Наполеона. На жаль, у пізніші роки він страждав на психічні захворювання, вважаючись божевільним, а його син діяв як регент.

Георгій IV 1820-30

Незважаючи на те, що він діяв як регент з 1811 року і зробив вирішальний внесок у збереження Британії у війнах Наполеона, він увійшов на трон у повному обсязі лише в 1820 році. Шанувальник жінок та напоїв, він протегував мистецтву, але завжди мав “репутацію” .

Вільгельм IV 1830-37

Хоча за його правління був прийнятий великий Закон про реформи 1832 р., Вільям фактично виступив проти нього; він – забутий монарх сучасної британської історії.

Вікторія 1837-1901

Подолавши боротьбу зі своєю матір’ю, Вікторія взяла повний контроль і виявила себе сильним монархом, що визначає епоху Імператриця Індії, вона побачила, як Британська імперія досягла зеніту.

Едвард VII 1901-10 (Будинок Саксен-Кобург-Готи)

Старший син Вікторії, Едвард зумів так засмутити свою матір романом, що він був заморожений від політики на десятки років. Проте, як тільки він змістився на престолі, він став надзвичайно популярною фігурою, контрапунктом вдовиці Вікторії.

Джордж V 1910-36 (дім Віндзора)

Джордж здійснив бойове хрещення під час Першої світової війни незабаром після того, як він прийшов на престол, але вразив націю своєю поведінкою. Він також виявив гнучкість у політиці, допомагаючи організувати коаліційний уряд у тридцятих роках.

Едвард VIII 1936, некоронований

Така підозра була пов’язана з розлученням, що, коли Едвард закохався у розлучницю, він вирішив зректися престолу, а не розлучатися з нею, і тому ніколи не був коронований.

Георгія VI 1936-52

Джордж ніколи не очікував стати королем, він не хотів престолу, і, якщо його брат відрікся від престолу, його звинуватили в скороченні його життя. Але він адаптувався, частково у спосіб, прославлений нагородженим фільмом, і пройшов Другу світову війну.

Єлизавета II 1952-

Єлизавета II керувала модернізацією взаємодії роялті та громадськості, яка була необхідна з огляду на мінливі часи, але далеко не неминуча. Її тривале правління б’є рекорд за рекордом, і заклад повертається популярним.