БОТАНІКА З ОСНОВАМИ ГІДРОБОТАНІКИ (ВОДНІ РОСЛИНИ УКРАЇНИ) – Б.Є. Якубенко – 2011

Група мертвих клітин паренхімної форми з дуже потовщеними, здерев’янілими і мінералізованими клітинними оболонками, в яких є прості або розгалужені пори. Клітини розміщуються в органах групами або поодиноко, утворюючи ідіобласти. Залежно від форми клітин розрізняють астросклереїди, брахісклереїди та остеосклереїди.

Астросклереїди – клітини мають зірчасту форму, з численними загостреними відростками. Вони утворюють опорні клітини в листках камелії, маслини.

Остеосклереїди – клітини остеосклереїд – видовжені, з розширеними кінцями, утворюють опорні клітини в листках чаю, бегонії, плюща.

Брахісклереїди – побудовані з ізодіаметричних клітин. Вони утворюють комплекси кам’янистої тканини в кісточках сливи, вишні, шкаралупі волоського горіха, плодах груші, айви. Форма склереїд є важливою діагностичною ознакою при мікроскопічному дослідженні лікарської сировини – кори, листків, кореневищ, бульб тощо.

Биологическая библиотека – материалы для студентов, учителей, учеников и их родителей.

Наш сайт не претендует на авторство размещенных материалов. Мы только конвертируем в удобный формат материалы, которые находятся в открытом доступе и присланные нашими посетителями.

Если вы являетесь обладателем авторского права на любой размещенный у нас материал и намерены удалить его или получить ссылки на место коммерческого размещения материалов, обратитесь для согласования к администратору сайта.

Разрешается копировать материалы с обязательной гипертекстовой ссылкой на сайт, будьте благодарными мы затратили много усилий чтобы привести информацию в удобный вид.

© 2018-2024 Все права на дизайн сайта принадлежат С.Є.А.

Тканини багатоклітинних рослин

Тканини — це сукупність клітин, що мають спільне походження, подібну будову та функції. їх поділяють на твірні, покривні, провідні, провідні пучки, механічні, основні та видільні.

Меристеми (твірні тканини). Ріст кореня, стебла, листків, пелюсток, усієї рослини відбувається за рахунок твірних тканин. У рослин вони функціонують періодично в весняно-осінній період і їх активність знижується взимку. До того ж меристеми зосереджені в певних ділянках: на кінцях коренів, стебла і пагонів, в основі міжвузля, листка. Увесь зародок складають твірні тканини. Особливістю цих тканин є здатність їх клітин до поділу.

Твірні тканини складаються з дрібних щільно прилеглих клітин. Клітинні оболонки тонкі, утворені геміцелюлозою та пектинами. Вміст клітини має густу консистенцію, у центрі виділяється ядро з ядерцем. До складу протопласта входять також мітохондрії, рибосоми, пропластиди, лізосоми. По всій цитоплазмі клітин розпилені дрібні вакуолі. За походженням меристеми поділяють на первинні та вторинні.

Первинні меристеми дають початок усім іншим тканинам. Молодий зародок насінини практично повністю складається з первинної меристеми, яка є в конусах наростання. Первинна меристема представлена протодермою, основною меристемою і прокамбієм.

Протодерма утворює поверхневі шари клітин, які заповнені густим вмістом, щільно прилягають одна до одної, діляться перпендикулярно до поверхні органа. Протодерма дає початок утворенню первинної покривної тканини епідермісу.

Основна меристема міститься в глибших шарах конуса наростання. Її клітини поділяються в усіх напрямах (периклінально), що забезпечує розростання центральної частини органа. З основної меристеми виникає решта первинних основних тканин.

Прокамбій представлений суцільним кільцем клітин або окремими тяжами чи пластинами. Клітини його подовжені, мало вакуолізовані, діляться тільки в поздовжньому напрямі й утворюють подовжені тяжі клітин. Прокамбій утворює первинні провідні й механічні тканини. Із прокамбію формуються провідні пучки.

Вторинні меристеми виникають з первинних або існуючих постійних тканин. До них належить корковий камбій (фелоген), міжпучковий і пучковий камбій. Пучковий камбій виникає із прокамбію і утворює вторинні елементи ксилеми та флоеми. Корковий камбій виникає з диференційованої постійної тканини — епідермісу або паренхіми первинної кори. Міжпучковий камбій формується поділом клітин радіальних променів.

За характером розміщення меристеми є апікальні, латеральні, інтеркалярні, травматичні.

Апікальні (верхівкові) меристеми розташовані на верхівках коренів і пагонів. Вони представлені групами клітин, які утворюють конуси наростання. Завдяки поділу їх клітин орган росте в довжину. Молоді ніжні тканини конуса наростання пагона захищають зародкові листочки бруньки, а кореня — кореневий чохлик.

Латеральні (бічні) меристеми містяться на периферії осьових органів, паралельно їхній поверхні. Закладаються бічні меристеми в конусі наростання у вигляді суцільного кільця клітин, що діляться, або окремих ділянок. Головними видами є: камбій, фелоген, перицикл, міжпучковий камбій. Ділячись в одній площині, вони забезпечують ріст пагона і кореня в товщину. Бічні меристеми властиві здебільшого багаторічним дводольним рослинам.

Інтеркалярні (вставні) меристеми розміщуються в основі міжвузля і забезпечують ріст пагона в довжину. їх функціонування зумовлює закладання окремих первинних структур. Ці тканини властиві злакам, хвощам, деяким видам м’яти. Інтеркалярна меристема має важливе значення: завдяки її діяльності пагони ростуть у висоту і злаки піднімаються при їх виляганні.

Травматичні (раньові) меристеми за походженням належать до вторинних і виникають у місцях поранення рослини. Навколо рани клітини постійних паренхімних тканин починають ділитись і перетворюються в клітини раньової меристеми. Інтенсивний поділ клітин зумовлює появу напливу, який називають калюсом. Утворення калюсу обумовлено виділенням пораненими і прилеглими до них клітинами так званих раньових гормонів. При щепленні та вегетативному розмноженні калюс допомагає загоєнню ран, зростанню прищепи і підщепи, виникненню коренів тощо.

Покривні тканини захищають рослини від несприятливих зовнішніх факторів — надмірного випаровування вологи, сонячних променів, перегріву, проникнення шкідників і збудників хвороб. До покривних тканин належать: епідерміс, корок і кірка.

Епідерміс — це первинна постійна тканина, яка утворюється із зовнішнього шару клітин конуса наростання — протодерми (туніки). Клітини протодерми діляться тільки антиклінально, перпендикулярно поверхні органа, унаслідок чого зростає кількість клітин поверхневого шару. Ці клітини щільно прилягають одна до одної, розміри їх збільшуються, набувають однорідної будови. У багатьох рослин епідерміс одношаровий, але трапляється двошаровий. Тришаровий він у кімнатного фікуса.

Епідерміс — це жива тканина, що забезпечує обмін речовин між клітинами і навколишнім середовищем. Більшість клітин епідермісу має звивисті клітинні оболонки, завдяки чому досягається міцніше зчеплення клітин, що дуже важливо для врівноваження внутрішнього тиску тканин органами, що ростуть. Крім того, клітини епідермісу здатні розмножуватися поділом і таким чином наростати одночасно із збільшенням маси тканин органів.

Клітини епідермісу мають нерівномірне потовщення оболонок; внутрішня тангентальна і радіальні оболонки тонкі, з порами, крізь які сполучаються із клітинами внутрішніх тканин. Зовнішня оболонка потовщена. Клітинна оболонка складається із целюлози, а зовнішня у деяких рослин додатково просочується кремнеземом (злаки, осоки, хвощі), кальцій оксалатом або покривається кутикулою. Кутикула — це безбарвна безструктурна суцільна плівка. Товщина кутикули різна: тіньові рослини вкриваються тонким шаром кутикули, а рослини посушливих місцезростань шаром до 5 мм і навіть більше. У той же час пагони водяних рослин не утворюють кутикулярного шару. Поверхня кутикули буває гладкою або шорсткою внаслідок утворення виступів, горбиків, сіточки.

Нерідко кутинізований епідерміс вкривається восковим нальотом. Віск просочує кутикулу або відкладається тонким шаром у вигляді дрібних зернин, тонких паличок, шкірочок. Восковий наліт вкриває виступи над продихами хвої сосни, листки ксерофітів, утворює білу поволоку на шкірці плодів слив.

Кутикула і восковий наліт зменшують транспірацію рослин, вони проникні для сонячних променів, непроникні для води, бактерій, спор збудників хвороб, шкідників.

Процес транспірації і газообміну між внутрішніми тканинами та навколишнім середовищем відбувається крізь продихи, розміщені в епідермісі. Продихи складаються із двох замикальних клітин і продихової щілини. Замикальні клітини мають форму півмісяця, від решти клітин епідермісу відрізняються наявністю хлоропластів і структурою клітинної оболонки. Оболонки замикальних клітин потовщені нерівномірно: внутрішні, що прилягають до продихової щілини, потовщені, а зовнішні — із протилежного боку не потовщені. Нерівномірне потовщення внутрішньої оболонки та конфігурація продихової щілини у верхній частині, поверненій до периферії, утворюють передній дворик, а з нижнього боку формується задній дворик. Останній сполучається з повітряною порожниною. Продихи виникають із клітин апікальної меристеми. Унаслідок нерівномірного її поділу утворюються ініціальні клітини продихів. Якщо далі при поділі ініціальних клітин утворюється кілька клітин, то дві з них стають замикальними, а інші — побічними. Замикальні клітини розходяться в центральній частині, і між ними з’являється продихова щілина.

Крізь продихи в листок надходить вуглекислий газ і виділяються водяні випари. Цей газообмін має важливе значення для фотосинтезу. Удень, коли відбувається фотосинтез, продихи відкриті. Уночі, коли фотосинтез припиняється, продихи закриваються. Закриваються вони і під час спеки, коли рослина інтенсивно випаровує й виникає небезпека витратити на випаровування вологи більше, ніж спроможна її поглинути.

Будова продиху: а — план; б — поперечний розріз: 1 — тонка зовнішня стінка; 2 — ядра; 3 — хлоропласти; 4 — щілина між двома замикаючими клітинами; 5 — передній дворик; 6 — задній дворик; 7 — міжклітинна порожнина під продихом; 8 — кутикула; 9 — кутикулярні шари; 10 — цитоплазма.

Процеси відкриття і закриття продихів тісно пов’язані з тургором у замикаючих і побічних клітинах. Під час фотосинтезу в замикальних клітинах нагромаджується асиміляційний крохмаль і цукри. Одночасно із сусідніх клітин епідермісу надходить Калій. Уміст клітинного соку в замикальних клітинах зростає. Збільшується всисна сила клітин, внаслідок чого вони поглинають воду прилеглих клітин. Наплив води зумовлює збільшення об’єму й тургору в замикальних клітинах, що обумовлює розтяг клітинних оболонок. Але у зв’язку з їх нерівномірним потовщенням, розтягуються тільки непотовщені, прилеглі до побічних клітин, які відтягують потовщені оболонки з боку продихової щілини. При цьому продих відкривається.

Продихи закриваються при зменшенні тургору замикальних клітин, що відбувається вночі або в спеку внаслідок зневоднення протопласта і перетворення цукрів у крохмаль. При цьому оболонки замикальних клітин стулюються і продихова щілина закривається.

У багатьох рослин на епідермісі виникають різноманітні утворення, які захищають рослини від надмірного випаровування, перегрівання, поїдання тваринами. До них відносять волоски, шипи, вирости.

Найчастіше на епідермісі утворюються волоски як специфічні вирости клітин епідермісу. Вони мають вигляд типових волосків, горбочків, сосочків, лусочок. Найпростішими з них є сосочки, які є виростами клітини і не відокремлюються від клітин епідермісу. Подібну будову мають жорсткі волоски шорстколистих, щетинки злаків, волоски бавовнику. Одноклітинні волоски бавовнику, що утворюються з клітин шкірки насінини, сягають до 10 мм завдовжки і використовуються як волокна в текстильній промисловості.

Складнішу будову мають волоски, відокремлені від клітин епідермісу. Прикладом може бути жалкий волосок кропиви. Це одноклітинний волосок, що «сидить» на невеличкому багатоклітинному вирості. Одноклітинні волоски можуть бути прості й розгалужені. Рослини з родини Капустяних мають 2-4 променеві волоски, які вивищуються над епідермісом на коротенькій ніжці. Зірчасті волоски у дейції. Багатоклітинні волоски складаються з одного або кількох шарів клітин. За своєю будовою поділяють на однорядні, кущуваті, лускоподібні та зірчасто-лускоподібні. Однорядні волоски складаються з одного шару клітин. Кущуваті — з кількох клітин (ведмеже вухо), від верхівки яких відходять 2-4 бічні одноклітинні відгалуження. Лускоподібні волоски складаються з багатоклітинної ніжки, яка «несе» багатоклітинний щиток (шерардія). Залозисті волоски складаються з ніжки і одно- чи багатоклітинної голівки. Саме голівка є секреторною частиною такого волоска (хміль, тютюн).

Шипи — це багатоклітинні вирости епідермісу. Утворюються внаслідок поділу та значного розростання клітин епідермісу. Шипи легко здираються. Виникають шипи на плодах, гілках, стеблах, квітконіжках (малина, троянда).

Вирости утворюються на різних частинах рослини, як і шипи. Відрізняються вирости від шипів тим, що в їх утворенні беруть участь не тільки епідермальні, а й субепідермальні клітини. В утворенні виростів на плодах дурману і каштана беруть участь три шари субепідермальннх клітин.

Перидерма утворюється на коренях і стеблах дводольних і хвойних рослин. Це комплексна тканина, що складається з корку (покривної тканини), фелогену, або коркового камбію (твірної тканини), і фелодерми (основної тканини).

Корок. Епідерміс існує один вегетаційний період, рідко два і більше. На зміну йому з’являється більш надійна захисна тканина — корок. Корок — це вторинна покривна тканина, яка пов’язана з виникненням і функціонуванням фелогену. Фелоген формується із клітин епідермісу або субепідермальннх клітин паренхіми кори. Клітини фелогену діляться тангентально і до периферії відчленовують клітини корку, а до центру — клітини фелодерми. Клітини корку відкладаються правильними рядами. Просочуючись суберином, їхні оболонки корковіють і стають непроникними для води та газів. Протопласт клітин поступово відмирає, і вони заповнюються повітрям. Клітини корку щільно прилягають одна до одної і міжклітинників не утворюють. Протягом вегетації виникає від 2 до 20 шарів клітин. Потужні шари корку виникають на стеблах бархата амурського та коркового дуба. У коренеплодів моркви і цукрових буряків корок тоненький.

Провідні тканини складаються із трахеїд, трахей, ситоподібних трубок і клітин-супутниць.

Трахеїди — це вузькі прозенхімні клітини зі скошеними і загостреними або заокругленими кінцями. Вони виконують провідну і механічну функції. Утворюються з клітин прокамбію, оболонки їх дерев’яніють і потовщуються, внаслідок чого живий вміст поступово відмирає.

Основні типи рослинних тканин

Трахеї та трахеїди разом з механічними і основними тканинами утворюють ксилему. Механічна тканина представлена лібриформом або деревинними волокнами. Вона зумовлює міцність деревини, високі паливні якості. Основна тканина представлена деревинною паренхімою, розміщеною навколо судин і трахеїд, і паренхімою серцевинних променів. У деревних порід стовбурна ксилема є місцем нагромадження поживних речовин. У хвойних порід ксилема складається з основної тканини і трахеїд з облямованими порами і торусом.

Ситоподібні трубки — це вертикальний ряд сполучених між собою трубчастих клітин-члеників. Формуються вони з меристемної тканини; клітини подовжуються, цитоплазму з ядром і лейкопластами відтісняє центральна вакуоля до оболонки. Згодом зникає тонопласт, руйнується ядро, а лейкопласти проникають у клітинний сік. Поперечні оболонки клітин-члеників ослизнюються в окремих ділянках і продірявлюються як сито, через що їх називають ситоподібними пластинками. Вони забезпечують рівномірний потік пластичних речовин між члениками трубки. Пластичні речовини в горизонтальному напрямі переміщуються крізь бокові ситоподібні пластинки і пори, пронизані плазмодесмами.

У багатьох квіткових рослин ситоподібні трубки супроводжуються клітинами-супутницями, які виникають з материнських клітин. Унаслідок поздовжнього поділу утворюються дві клітини: одна диференціюється і стає ситоподібною трубкою, а інша — клітиною-супутницею. З ростом членика ситоподібної трубки клітина-супутниця ділиться поперечними перетинками. Сформована клітина-супутниця має тонку целюлозну оболонку із численними порами та плазмодесмами. У протопласті є цитоплазма, ядро, мітохондрії, дрібні вакуолі. Ситоподібні трубки, на відміну від трахей, живі; клітинні оболонки їх хоч і потовщуються, але залишаються целюлозними і не дерев’яніють. Функціонують вони один вегетаційний період, а потім затягуються мозолистою речовиною (кальозою) і трубка стає недіяльною. У липи, винограду, тсуги рано навесні кальоза розсмоктується на ситоподібних пластинках і вони можуть знову функціонувати ще два-три роки.

Механічні тканини. Рослини набувають міцності завдяки поєднанню живих і відмерлих тканин.

Коленхіма властива молодим наростаючим пагонам, черешкам листків, квітконіжкам, плодоніжкам. Вона зміцнює ці органи і не перешкоджає їх росту. Коленхіму утворюють живі паренхімні клітини, заповнені цитоплазмою, ядром, хлоропластами, мітохондріями тощо. Клітинні оболонки целюлозні й потовщуються тільки по кутах і пластинках. Крізь непотовщені ділянки клітини відбувається обмін речовин між клітинами. Завдяки цьому зберігається життєвість коленхіми. Потовщення оболонок починається одночасно з ростом клітин в поздовжньому та поперечному напрямках. Потовщення клітинних оболонок забезпечує високу міцність і пружність коленхіми. Розміщується коленхіма по периферії органів у вигляді суцільного шару з кількох рядів клітин, окремих прошарків у паренхімі первинної кори чи біля пучків.

Склеренхіма — дуже поширена механічна тканина, міститься в стеблах, коренях, листках, квітконіжках, плодах. Особливо характерна для органів, що припинили свій ріст у довжину.

Склеренхіму утворюють щільно прилеглі прозенхімні клітини із загостреними кінцями. У процесі формування їх оболонки рівномірно потовщуються, просочуються лігніном і дерев’яніють, рідко залишаються целюлозними. Клітини втрачають живий вміст і заповнюються повітрям. Окремі клітини склеренхіми називають елементарними волокнами, а їх сукупність — технічним волокном. Завдяки рівномірному потовщенню клітинних оболонок і значній площині зчеплення клітин склеренхіма набуває міцності та пружності.

Луб’яні волокна (флоема) властиві всім органам рослин, особливо стеблам і листкам прядивних рослин (льону, конопель, сизалю, рамі). Ці волокна локалізовані в периферійній частині стебла й обумовлюють зміцнення рослин на згин. Оболонки клітин дуже потовщені, у льону товщина її становить 80-90 % загального поперечника волокна. Інколи потовщення настільки значне, що від порожнини залишається тільки вузький просвіт. Потовщення оболонок має шаруватість. Кількість шарів може досягати 100 і більше (коноплі). Луб’яні волокна широко використовують у текстильній промисловості.

Деревинні волокна, або лібриформ, утворюють прозенхімні клітини, але їх розміри менші й сягають лише 1,0-1,5 мм завдовжки. Оболонки потовщені, здерев’янілі, мають щілиноподібні пори. Залежно від вмісту лібриформу, виділяють тверді лісові породи (граб, бук, дуб) з великою кількістю лібриформу і м’які породи з незначним вмістом або ж він відсутній. Лібриформ зумовлює міцність рослин і високі паливні якості деревини.

Склереїди формуються з апікальної або латеральної меристеми та паренхімних тканин. За формою клітин — паренхімні, оболонки рівномірно потовщуються, дерев’яніють, а протопласти відмирають. Клітинні оболонки товсті, шаруваті з радіальними поровими каналами, за допомогою яких клітини сполучаються між собою. Розрізняють два типи склереїдів: кам’янисті та опорні клітини.

Кам’янисті клітини (ізодіаметричної або витягнутої паренхімної форми) мають дуже потовщені вторинні оболонки, часто просочені сполуками Кальцію, завдяки чому вони набувають високої міцності. Оболонки пронизані системою порових каналів, часто розгалужених. Кам’янисті клітини трапляються групами в м’якоті плодів груші, айви, у стеблі дуба або ж у вигляді суцільної тканини — «кісточки» плодів вишні, сливи, абрикоса, дерену. У даному випадку кам’янисті клітини надійно захищають рослинні зародки.

Опорні клітини представлені поодинокими клітинами неправильної форми, часто розгалуженими. Це мертві клітини зі здерев’янілими й дуже потовщеними оболонками, заповнені повітрям. Трапляються опорні клітини в небагатьох тропічних і субтропічних рослин. Розташовуючись у стеблах і листках (чаю, камелії, маслини), вони надають їм міцності та твердості.

Основні тканини. У рослинному організмі найбільший об’єм становлять основні тканини (паренхіма). Розміщуються вони між покривними, провідними та механічними тканинами, які створюють ніби каркас рослини, а основні тканини заповнюють проміжки в ньому. Утворюються основні тканини первинною і вторинною меристемами. Клітини їх паренхімні, містять цитоплазму, ядро, хлоропласти, мітохондрії, вакуолі. Оболонки тонкі, целюлозні, іноді дерев’яніють і потовщуються. Клітини не щільно зімкнені. Між ними виникають численні міжклітинники. Залежно від функції в основній паренхімі, виділяють такі види: поглинальна, асиміляційна, запаслива, водоносна, повітроносна.

Поглинальна паренхіма всмоктує з навколишнього середовища воду та розчинені в ній мінеральні солі й доставляє їх до центрального циліндра, звідки вони потрапляють до спеціалізованих тканин. Поглинальна паренхіма, або епіблема, розміщена в зоні кореневих волосків. Спочатку вода всмоктується кореневими волосками, які також належать до поглинальних тканин. Клітини цієї тканини мають тонкі целюлозні оболонки, містять цитоплазму, ядро, мітохондрії та інші органоїди.

До поглинальних тканин належить всисний шар клітин, який міститься ззовні щитка зародка і прилягає до ендосперму. При проростанні зернівки крохмаль перетворюється на цукор і разом з розчиненими поживними речовинами поглинається всисним шаром, забезпечуючи таким чином розвиток зародка.

Рослини посушливих місцезростань і епіфіти мають на листках спеціалізовані клітини, здатні поглинати краплини роси й дощову воду. Поглинальна паренхіма властива також рослинам-паразитам, сапрофітам та комахоїдним.

Асиміляційна, або хлорофілоносна, паренхіма відзначається значним вмістом хлоропластів і здійсненням функції асиміляції. Асиміляційна паренхіма міститься в мезофілі листка, луб’яній паренхімі, фелодермі. У листках вона диференційована на стовпчасту й губчату. Клітини стовпчастої паренхіми витягнуті перпендикулярно до поверхні листка і мають велику кількість хлоропластів. Основною її функцією є фотосинтез. Клітини губчатої паренхіми округлої, неправильної форми з міжклітинними ходами, містять менше хлоропластів. Основна їх функція — газообмін і транспірація.

Запаслива паренхіма — це тканина, що є місцем відкладання в запас поживних речовин. Вона добре розвинена в плодах, насінні, кореневищах, бульбах, стеблах. Клітини її великі, з тонкими оболонками, позбавлені хлоропластів. Паренхіма коренеплодів цукрового буряку запасає цукри, бульб картоплі — крохмаль, кореневих бульб жоржини — інулін, насіння соняшнику — білки, крохмаль, жири. Тверді нерозчинні речовини відкладаються в цитоплазмі, а розчинні (амінокислоти, аміди, пігменти) — у цитоплазмі та клітинному соку.

Повітроносна тканина, або аеренхіма, міститься в стеблах, кореневищах, листках водних рослин і рослин, що ростуть у заболочених місцях. Вона має великі міжклітинники, міжклітинні ходи чи повітроносні порожнини. Завдяки їм рослина поглинає і запасає необхідну кількість повітря, зокрема кисню і вуглекислоти для здійснення процесів метаболізму.

Водоносна паренхіма — це тканина, яка є місцем нагромадження води. Клітини її великі, паренхімні, із пристінною цитоплазмою. Вони здатні запасати велику кількість води. Водоносна паренхіма властива рослинам посушливих місцезростань, особливо рослинам-сукулентам, у листках і стеблах яких запасається вода, що економно витрачається під час посухи (алое, кактуси, молодило).

Видільні тканини. Життєдіяльність рослин пов’язана з асиміляцією, синтезом, нагромадженням і виділенням, або секрецією різноманітних сполук. Тому ці тканини називають видільними, або секреторними. Більшість зі сполук використовується в процесі обміну речовин, інші ж є баластом для рослини і виділяються назовні або нагромаджуються в спеціалізованих вмістищах. У зв’язку із цим розрізняють тканини зовнішньої та внутрішньої секреції. До видільних тканин зовнішньої секреції належать залозисті волоски, залозки (нектарники), гідатоди, осмофори.

Залозисті волоски — це одно- або багатоклітинні волоски, які не тільки виділяють, а й нагромаджують різні секреторні сполуки. Вони складаються з багатоклітинної ніжки й одно- або багатоклітинної головки. При цьому залозисті волоски можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Ще різноманітніші вони за продуктами секреції—слизові, оліїсті, камедьові. Складну та специфічну будову мають залозисті волоски, або травні залозки видозмінених листків комахоїдних рослин (росички, жирянки). Виділювані ними сполуки мають важливе біологічне (захисне) і практичне значення для парфумерії та медицини.

Залозки (нектарники) — це багатоклітинні спеціалізовані залозки, функцією яких є виділення нектару. Виникають у квітці як метаморфозовані тичинки чи стамінодії, ямки, диски, трубочки. Рідше з’являються на стеблах, листках, квітконіжках, прилистках. Як і залозисті волоски, нектарники епідермального або субепідермального походження.

Гідатоди — це багатоклітинні утворення, які виділяють не секреторні сполуки або воду. Тому їх ще називають водяними продихами. На верхівках гідатодів містяться продихи, крізь які виділяється надлишок вологи з листка. Явище виділення води в краплинно-рідинному стані одержало назву гутації.

Осмофори — це спеціалізовані органи, які виділяють ефірну олію з клітин епідермісу оцвітини, чим приваблюють комах, які здійснюють перехресне запилення рослин.

У процесі життєдіяльності рослин окремі метаболічні продукти не виділяються назовні, а нагромаджуються в окремих клітинах чи вмістищах. Вмістища виділень можуть бути схізогенними та лізигенними. Тут нагромаджуються ефірна олія, живиця, дубильні речовини, бальзами. До тканин внутрішньої секреції належать також молочники.

Схізогенні вмістища розміщені в зовнішніх шарах паренхіми кори. Виникають вони внаслідок нагромадження продуктів виділень у міжклітинниках і розсування прилеглих клітин під впливом зростаючого внутрішнього тиску. Клітини, що вистилають вмістище, стають епітеліальними. Це великі живі клітини з ядрами та густим цитоплазматичним вмістом. Їх особливістю є виділення всередину вмістищ екскреторних речовин. Схізогенні вмістища характерні для звіробійних, миртових, зонтичних, айстрових. Вони функціонують і як внутрішні ходи. Такими є смоляні ходи хвойних, у яких нагромаджується живиця.

Лізигенні вмістища виникають внаслідок нагромадження екскреторних речовин всередині окремих клітин чи груп клітин і наступного розчинення їх клітинних оболонок. Такі вмістища властиві листкам і плодам лимонів, мандаринів.

Чимало квіткових рослин мають властивість виділяти молочний сік, або латекс. Клітини або групи клітин, з’єднаних між собою, що виділяють клітинний сік, називають молочниками. Утворені вони живими клітинами з тонкими целюлозними оболонками. Цитоплазма з ядром займає пристінне положення, а внутрішню частину клітини заповнює молочний сік.

За будовою розрізняють членисті і нечленисті молочники. Членисті, або складні, молочники складаются з великої кількості взаємозв’язаних клітин і утворюють розвинену систему молочників. Вони тягнуться від коренів до листків, квіток і плодів, пронизуючи всю рослину маку, цикорію, латуку тощо. Часто вони локалізовані в корі (гевея).

Нечленисті, або прості, молочники виникають ще в зародку і дуже розростаються в процесі розвитку рослин, проникаючи в різні тканини. Часто ці клітини не зливаються в єдину систему.

Судинно-волокнисті пучки — група з’єднаних між собою поздовжніх клітин провідних тканин рослин та певної кількості склеренхімних клітин опорно-механічного призначення. У вигляді жилок містяться в листках та черешках; у вигляді тяжів — у стеблах і коренях багатьох трав’янистих рослин, особливо однодольних. По провідних елементах пучків переміщується вода з розчиненими мінеральними та органічними речовинами.