Як країна, яка мала узаконені одностатеві стосунки ще тисячоліття тому, бореться за права геїв

Коли я вперше приїхав на острів Міконос 20 років тому, він став для мене одкровенням. Нескінченні пляжі та бари давали відчуття свободи, яке я, тоді молодий гей, ніколи не відчував раніше, хоча й виріс у Лондоні.

Але, як і у Британії та інших країнах, ЛГБТК+ спільнота Греції пройшла довгий шлях до рівності.

Грецький парламент нещодавно схвалив одностатеві шлюби. І Греція стала першою країною з православним населенням, а також першою країною в південно-східній Європі, яка досягла такої рівності у шлюбах.

За словами прем’єр-міністра Кіріакоса Міцотакіса, новий закон, який також дозволив одностатевим парам усиновлювати дітей, “сміливо скасовує серйозну нерівність”.

Тепер Греція приєдналася до 35 інших країн, які дозволили одностатеві шлюби. Вона посідає 11 місце в рейтингу ILGA-Europe Rainbow Index, який вимірює рівність ЛГБТК+ у країнах. Це на чотири пункти вище за Велику Британію (15), але значно нижче Мальти, яка лідирує у списку.

Утім, одностатеві стосунки були звичайною та добре задокументованою частиною культури Греції з самого початку її історії.

Автор фото, Getty Images

Фрески, амфори та інші артефакти, які знаходили по всій Стародавній Греції, мають докази одностатевого кохання давніх греків

Ще у VIII столітті до нашої ери стародавній законодавець Філолай Коринфський, який сам мав коханця, створив закони на підтримку одностатевих союзів чоловіків.

До VII століття до нашої ери у Стародавній Греції існувало щонайменше п’ять різних видів одностатевих стосунків.

У IV столітті до нашої ери був, приміром, священний оркестр Фів – елітний військовий загін, який складався з 300 чоловіків-коханців.

У багатьох давніх народів Середземномор’я, сирійців, хетів, шумерів, гомосексуальні стосунки були елементом релігійного культу.

Однак у Давній Греції вони також складали частину духовного і фізичного становлення чоловіка.

Кожен хлопчик 12-16 років мав свого наставника, неодруженого чоловіка, кохання між якими, на думку давніх греків, сприяло гармонії душі й тіла.

Дехто з філософів, як-от Арістотель, вважали що узаконений союз двох чоловіків був продиктований, зокрема, й необхідністю контролювати народжуваність.

Красу юнаків оспівували поети, міфи оповідали історії кохання між юнаками і богами. Філософи, як-от Платон і Сократ, міркували про духовність стосунків між чоловіками.

Автор фото, Alamy

В Афінах мешкає активна ЛГБТК+ спільнота

Тисячоліття по тому керамічні посудини та статуї, виставлені в музеях світу, ілюструють гомосексуальність стародавніх греків.

У 1951 році Греція стала однією з перших європейських країн, яка декриміналізувала одностатеві стосунки. Велика Британія ухвалила такий закон лише у 1967 році. Хоча в обох країнах закон нічого не казав про лесбійські стосунки, але, звісно, й не визнавав їх.

У 2015 році Греція легалізувала одностатеві цивільні союзи, а у 2021 році Ніколас Ятроманолакіс став першим в країні відкритим геєм, який обійняв посаду міністра.

“За останнє десятиліття Греція досягла прогресу у правах ЛГБТК+”, – сказав Константінос Менелау, засновник мистецького колективу The Queer Archive в Афінах.

“Покращився правовий захист, ставлення суспільства. Проте ми все ще страждаємо від дискримінації, насильства та стигматизації. Перспективи для розвитку все ще є”.

Греція, між тим, залишається консервативною, кажуть квір-активісти.

“Ви відчуваєте тиск сімейних цінностей. І справа не лише у шлюбі та народженні дітей. Щоб бути представником квір-спільноти, вам потрібно бути активістом”, – каже письменниця й інструкторка з йоги з Лесбосу Клер Хенд.

За словами Хенд, друге місто країни після Афін, яке також має яскраву, хоч і меншу квір-сцену, – це Салоніки. Місто щороку проводить власний міжнародний кінофестиваль ЛГБТК+.

Автор фото, Alamy

Статуя Сапфо у селі Мітілена на Лесбосі

У червні 2024 року Салоніки прийматимуть Європрайд. Головною подією стане фестиваль документального кіно Citizen Queer, на якому покажуть 25 стрічок про ЛГБТК+.

Утім, найулюбленішим місцем квір-сцени Греції Хенд вважає скельний острів, з назви якого походить слово “лесбіянка”, – Лесбос.

“Коли я вперше приїхала на цей крихітний острів, відчуття були надзвичайними”, – каже дівчина.

“Насамперед місто Ерессос, де народилася давньогрецька поетка Сапфо, яка оспівувала еротичне кохання між жінками. Не дивно, що це місто пів століття було Меккою для квір-жінок”.

В Ерессосі більше лесбійських барів і кафе, ніж будь-де у світі, навіть у Лос-Анджелесі, Нью-Йорку чи Лондоні, додає Хенд.

Кожного вересня в Ерессосі проходить міжнародний жіночий фестиваль – важливе місце зустрічей його найстарших завсідниць, які відвідують острів із 1970-х років.

Коли я вперше побував на Міконосі 20 років тому, я був у захваті, дізнавшись, що сучасна квір-культура зародилася тут у 1970-ті завдяки патронату Джекі Онассіс, який надав острову певного гламуру. Один із барів навіть має її імʼя.

До 1980-х років він став надзвичайно популярним місцем серед геїв. Тут також проходить великий гей-фестиваль Xlsior, який щороку відвідують близько 30 000 людей.

А тепер, у 2024 році, ви навіть можете одружитися на одному з численних пляжів Міконоса.

Як сказав квір-активіст Менелау, “закон про одностатеві шлюби частково досяг того, що мало бути очевидним – юридичного визнання та рівності для представників ЛГБТК+ осіб”.

“Сподіваємось, що він також подолає стигму та сприятиме інклюзивності”.

Чому Уланова не мала дітей

Чому Декларація прав дитини з’явилася лише в середині 20-го століття? Чи мали діти окремі права до цього?

Ганна Гаро, сімейний адвокат, кандидат юридичних наук, Голова Комітету з сімейного права НААУ, керівник Центру сімейного права ВША НААУ Марія Бабішена, помічник адвоката

Виникнення Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, не було раптовим, а стало певним підсумком багаторічного становлення і розвитку правового захисту прав та інтересів дитини.

Виникнення необхідності захищати права дитини було обумовлено тим, що діти почали брати участь у різних суспільних відносинах на рівні з дорослими — дитяча праця на заводах, фабриках… Часто це була фізична робота, що не вимагала особливих знань чи вмінь, але потребувала ручної, фізичної праці.

Так, у багатьох промислово розвинених країнах Європи та Америки в XIX столітті д іти працювали нарівні з дорослими до 14-18 годин на добу (іноді з 5-6-річного віку).

При цьому діти, ще не маючи належних навичок та достатнього досвіду, не досягнувши фізичної і психологічної зрілості, особливо якщо вони перебували в тяжких життєвих, легше піддаються впливу, ними легше керувати і примушувати до чогось, надавати їм меншу оплату, діти менш готові до страйків чи протидії. Важливу роль відіграє також і воля дорослих (іноді й батьків дитини), які можуть використовувати незахищеність дітей у своїх цілях.

Звичайно, такі понаднормові навантаження та відсутність вільного часу і можливості здобути освіту завдавали негативного вливу на життя та здоров’я дітей, їх фізичний, психічний та соціальний розвиток.

З метою захисту прав дітей, Міжнародна організація праці (МОП) почала приймати в межах своєї компетенції спеціальні правові акти. Зокрема конвенції МОП встановлювали мінімальний вік дітей і підлітків для прийому на роботу в різних галузях, певні стандарти та умови праці для дітей і підлітків. Так, наприклад, Конвенція МОП 1919 р. встановила 14 років як мінімальний вік приймання дітей на роботу в промисловості.

Деякі дослідники також вказують, що ще у середині 19-го століття у внутрішніх актах (конституціях, законах) можна простежити норми щодо закріплення деяких прав дітей (як от право на освіту).

Також підставою необхідності вирішення питання щодо правового статусу дитини та її прав стали 1 та 2 світові війни. Так, внаслідок Першої світової війни значна кількість дітей по всьому світу опинилась на межі виживання – діти були позбавлені батьківського піклування (внаслідок загибелі чи зникнення батьків під час війни), не мали житла, їжі і інших необхідних речей.

У 1920 році Еглантайн Джебб, президент фонду Save the Children та міжнародний Комітет Червоного Хреста вирішили створити Міжнародний Союз Save the Children . Дуже швидко відділення цієї міжнародної організації у багатьох країнах світу розпочали активну допомогу дітям, які постраждали від війни.

Першим значущим кроком у розвитку і утвердженні ідеї необхідності надання правам дитини захисту саме на міжнародному рівні можна вважати Женевську декларацію прав дитини 1924 р., прийняту Лігою Націй.

Декларація 1924 р. складається всього з п’яти пунктів:

1. Дитина має отримувати усі засоби, необхідні для її нормального матеріального і духовного розвитку.

2. Голодна дитина має бути нагодована; хвора дитина має бути доглянута; дитина у скруті має отримати допомогу; сирота або безпритульна дитина має отримати притулок і догляд.

3. У лихі часи дитина першою має отримати допомогу.

4. Дитина повинна мати засоби для існування і захист від будь-яких форм експлуатації.

5. Дитина має бути вихована з усвідомленням того, що її кращі якості повинні служити іншим людям.

Можна вважати, що саме Женевськ а деклараці я прав дитини 1924 р . і заклала основи та надала поштовх для створення Декларації прав дитини 1959 року (як це вказано в преамбулі).

Однак, захист прав дитини на період між 1924 та 1959 роком також не було припинено. Ще до прийняття Декларації 1959 року, у 1946 році, після закінчення Другої світової війни та нової хвилі проблем у дітей, що опинились у тяжких життєвих умовах і потребували захисту, було засновано Міжнародний надзвичайний фонд допомоги дітям при Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ). Його основною метою було допомагати дітям, життя і майбутнє яких були під загрозою, незалежно від того, яку роль їхня країна відіграла у війні , тобто охопити всіх нужденних дітей і захистити їхні права на виживання та реалізацію їхнього потенціалу.

Через два роки, в 1948 році Генеральною Асамблеєю була прийнята Загальна декларація прав людини. В її положеннях , а саме, статті 25 вказано, що м атеринство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом.

І вже далі, у 1959 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнят о Деклараці ю прав дитини, в якій були сформульовані десять принципів, що визначають дії всіх, хто відповідає за здійснення всієї повноти прав дітей, і яка мала на меті забезпечення їм «щасливого дитинства».

Цей документ став результатом усвідомлення необхідності захисту прав дитини, яка внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування.

Надалі розвиток захисту прав дитини на міжнародному рівні знайшов своє вираження у прийнятій 20 листопада 1989 року Конвенції про права дитини.

Як вказано у преамбулі такого документа, Держави-учасниці цієї Конвенції підтвердили, що впевнені в тому, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, що дитина має бути вихована в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності.

При створенні такої Конвенції було взято до уваги напрацювання, зафіксовані в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей .