У чому зумовлена взаємозамінність факторів виробництваУ чому зумовлена взаємозамінність факторів виробництва

0 Comment

§ 20. Закон спадної продуктивності факторів виробництва

Для організації виробничого процесу необхідні фактори виробництва в певній кількості. Усі ресурси можна поділити на постійні та змінні. Кількість постійних ресурсів упродовж короткого періоду часу не змінюється навіть за умов зростання обсягів виробництва (виробниче приміщення, основне устаткування, праця менеджера, бухгалтера). Обсяг змінних ресурсів перебуває у прямій залежності від обсягу випуску товарів (сировина, праця основних робочих, палива). Усі ресурси слід використовувати в комплексі, у певному співвідношенні.

Виробнича функція — це функція, незалежні змінні якої приймають значення обсягів використовуваних ресурсів (факторів виробництва), а залежна змінна — значення обсягів продукції, що виробляється. Виробнича функція двох ресурсів має вигляд:

де Q — обсяг випуску;

L — витрати трудових ресурсів;

К — витрати капітальних ресурсів.

Q — максимально можливий обсяг випуску продукції, якщо ресурси використовуються в кількостях L, К одиниць.

Похідні від виробничої функції — це MRPL — граничний (додатковий) продукт, створений додатковою одиницею трудового ресурсу, і MRPK, — граничний (додатковий) продукт, створений додатковою одиницею капітального ресурсу.

Закон спадної віддачі (продуктивності) відображає зв’язок між випуском додаткової продукції та зміною одного фактора виробництва за незмінного обсягу інших факторів.

Припустимо, що підприємець вирішив відкрити невелике затишне кафе «Варенички». Постійними ресурсами є приміщення, піч, стіл, скалка, м’ясорубка; змінними — борошно, олія, яйця, м’ясо для начинки, праця поварів. Проаналізуємо такий змінний ресурс, як праця поварів. Скільки ж необхідно найняти робітників на кухню? Якщо один робітник буде виконувати всі операції з виготовлення вареників, то за годину він виробить 100 одиниць, два робітники за годину виробляють 205 (граничний продукт 105); три робітники так розподілять виробничі операції, що за годину зварять 315 вареників (граничний продукт 110); четвертий робітник додатково принесе приріст продукції у 120 вареників; п’ятий — 110, а в разі наймання шостого робітника граничний продукт дорівнюватиме 95. Може, саме шостий робітник менш професійний? Скоріш за все використані всі можливості спеціалізації на цьому підприємстві (один замішує тісто; другий робить начинку; третій ліпить; четвертий варить; п’ятий виймає готові вареники), тому додаткові витрати одного з факторів виробництва (праці) за незмінної кількості іншого фактора (наприклад капіталу) супроводжуватимуться все меншим обсягом додаткової продукції. Отже, віддача від використання додаткового трудового ресурсу зменшується (спадає). Закон спадної граничної віддачі можна сформулювати так: якщо при використанні постійного ресурсу долучати додаткові одиниці змінного ресурсу, то, починаючи з певного моменту, граничний продукт буде знижуватися, тож віддача від додаткових змінних ресурсів мас тенденцію до зниження.

При однаковому й одноразовому збільшенні всіх факторів виробництва відбувається зміна випуску продукції. Якщо при збільшенні факторів виробництва в n разів обсяг випуску продукції збільшується більш ніж у n разів, то діє позитивний ефект масштабу. Постійний ефект масштабу діє, коли n-кратне збільшення факторів виробництва викликає n-кратне збільшення обсягу випуску продукції. Негативний ефект масштабу діє, коли n-кратне збільшення факторів виробництва приводить до збільшення обсягу випуску продукції менш ніж у n разів.

Правило найменших витрат: витрати мінімізуються в тому випадку, коли остання грошова одиниця, витрачена на кожний ресурс, дає однакову віддачу — однаковий граничний продукт. При цьому спостерігається рівновага положення виробника.

де MRP — граничний продукт; Р — ціна ресурсу.

Правило максимізації прибутку: граничні продукти всіх факторів виробництва у вартісному вираженні дорівнюють їхнім цінам, або кожний ресурс використовується доти, поки його граничний продукт у грошовому вираженні не дорівнюватиме його ціні.

Це правило фірма використовує при прийнятті рішення: скільки робітників необхідно найняти? Необхідна така кількість робітників, за якої вартість додаткової одиниці продукції (граничного продукту) буде дорівнювати ціні додаткового ресурсу, тобто заробітній платі одного робітника.

Гранична норма технічного заміщення працею капіталу (MRTS) — це обсяг капіталу, який може замінити одна додаткова одиниця праці без зміни випуску продукції;

У міру заміни капіталу працею віддача останньої (продуктивність праці) знижується. Аналогічно: при заміні праці капіталом знижується віддача капітального ресурсу.

НАВЧАЄМОСЯ РАЗОМ

Визначте, чи правильним є твердження: «Спадна віддача праці зумовлена тим, що із часом фірма змушена залучати до виробництва все менш кваліфікованих робітників, оскільки кількість кваліфікованих кадрів завжди обмежена». Стисло обґрунтуйте свою відповідь.

Відповідь. Закон спадної віддачі не пов’язаний із рівнем кваліфікації робітників. Він пов’язаний із технологією виробництва, технологічним поєднанням факторів у виробничому процесі. Оскільки в короткостроковому періоді кількість капіталу є фіксованою, із часом змінюється співвідношення «капітал — праця», наприклад, робітників стає більше, ніж верстатів, тому продуктивність кожного додаткового робітника, навіть за умови однієї й тієї самої кваліфікації, знижується.

Тобто закон спадної віддачі передбачає, що кожен додатковий робітник мас однакові розумові здібності, координацію рухів, освіту, кваліфікацію та трудовий досвід. Твердження є неправильним.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Поясніть причину та умови дії закону спадної віддачі (продуктивності факторів виробництва).

2. Скільки працівників найме підприємець, якщо заробітна плата робітника становить 6000 грн, ціна одиниці продукції — 100 грн, а залежність загального обсягу продукції від кількості працівників така: 1 працівник виробляє 25 шт., 2 працівника — 50 шт., 3 — 85 шт., 4—125 шт., 5 — 185 шт„ б — 255 шт.

3. Визначте ефект масштабу при переході від технології А до Б; від Б до В; від В до Г.

Технології

Виробництво та його основні ресурси (фактори)

Потреби через інтереси змушують людей займатися виробництвом необхідних їм благ. Майже усі життєві блага виробляються людьми, причому в сучасних умовах основне виробництво зосереджене на підприємствах.

Виробництво — це процес впливу людини на речовини й сили природи з метою надання їм властивостей і форм, необхідних для задоволення певних потреб.

Виробництво можна уподібнити “чорному ящику”, який привертає увагу до трьох моментів — що на “вході”? що “всередині”? та що на “виході”? (рис. 2.3). Інакше кажучи, маємо з’ясувати поняття “ресурси виробництва”, “фактори виробництва” і “результати виробництва”.

Рис. 2.3. Ресурси і фактори виробництва

Джерелом будь-якого виробництва є наявні у суспільства ресурси. Виробничі ресурси; — це всі природні, людські і створені людиною блага, які можуть бути використані у виробництві життєвих благ.

Виробничі (економічні) ресурси поділяються на чотири групи:

  • • природні ресурси — потенційно придатні для виробництва природні сили й речовини (дарові блага природи), серед яких вирізняються вичерпні та невичерпні ресурси, а в останніх — відновлювані і невідновлювані. Природними ресурсами є земля, корисні копалини, рослини й тварини, багатство вод, природно-кліматичні умови тощо. Однією із найбільш важливих і складних проблем, з якими зіткнулось нині людство, є проблема вичерпності і відновлюваності природних ресурсів, збереження екологічної рівноваги;
  • • людські, або трудові, ресурси — населення працездатного віку, яке економісти зазвичай оцінюють за трьома параметрами: соціально-демографічному, професійно-кваліфікаційному та культурно-освітньому;
  • • матеріальні ресурси — створені людиною (“рукотворні”) засоби виробництва. Вони існують у формі виробничих будівель і споруд, машин і устаткування, приладів та інструментів, комунікацій, шляхів, сировини, матеріалів, палива тощо;
  • • фінансові ресурси — це специфічний ресурс у вигляді коштів, які суспільство спроможне виділити на придбання виробничих ресурсів. їх джерелами є грошові заощадження населення, податки, державні позики тощо.

Поряд із поняттям “виробничі ресурси” економічна теорія оперує поняттям “фактори виробництва” (часто ці поняття ототожнюють).

Виробничі фактори (від лат. factor — той, що робить) — це реально задіяні у виробництві ресурси.

На противагу розрізнено існуючим ресурсам, фактори виробництва використовуються в процесі виготовлення благ. Власне кажучи, виробництво — це і є процес взаємодії його факторів.

Виробничих факторів, як і ресурсів, існує багато. Причому для виробництва кожного блага існує свій набір факторів. Тому для пізнання специфіки факторів виробництва є сенс об’єднати їх у великі групи.

В економічній теорії склалося два основних підходи до класифікації факторів виробництва: марксистський і неокласичний.

За марксистського підходу виділяються дві групи факторів:

  • 1) речовий — засоби виробництва, які включають предмети праці і засоби праці. Предмети праці — це ті речовини й сили природи, на які спрямована людська праця, або те, з чого виготовляють блага. Вони включають сировину (природну речовину, піддану первинній обробці), напівфабрикати (ще не готові вироби). Засоби праці — це ті засоби, з допомогою яких людина впливає на предмети праці і використовує зазвичай тривалий час. Це — машини, устаткування, інструменти, будівлі, шляхи, земля тощо;
  • 2) особистий — робоча сила як сукупність фізичних і розумових здібностей людини до праці.

Неокласичний підхід ґрунтується на теорії трьох факторів виробництва (земля, праця, капітал) французького класика Ж.-Б. Сея та вченні його англійського послідовника А. Маршалла, який виокремив і четвертий фактор (підприємницький хист). Отже, згідно з неокласичним підходом економісти виділяють чотири базових (основних) фактори виробництва: земля, праця, капітал і підприємницький хист.

Земля як фактор виробництва — в широкому розумінні — це всі зайняті у суспільному виробництві природні ресурси (орні землі, пасовища, ліси, використовувані родовища корисних копалин, водоймища тощо). Терміном “земля” в економічній теорії традиційно позначають усі ті корисності, які даються нам природою в певному обсязі і пропозицію яких ми збільшити не в змозі.

Праця як фактор виробництва — це зайнята у виробництві людська робоча сила, або розумова та/чи фізична діяльність, спрямована на виготовлення благ. Лише завдяки праці уречевлені ресурси приводяться в рух, фактично стають засобами виробництва. Звичайно, у робочій силі поєднуються як природні здібності людини (фізична сила, витривалість, генетичні риси, здоров’я тощо), так і набуті властивості (рівень освіти, фах, досвід, звички, традиції, життєві цінності тощо). Тому важливо, щоб не лише людина пристосовувалася до вимог конкретного виробництва, але й виробництво модернізувалося, пропонуючи сприятливі умови для якнайповнішого розкриття творчого потенціалу людини та реалізації її інтересів.

Капітал як фактор виробництва — це використовувані у виробництві матеріальні, або інвестиційні, ресурси. При цьому такі матеріальні ресурси називають реальним, або фізичним, капіталом (капітальними благами), підкреслюючи цим їх відмінність від фінансових ресурсів, які використовуються для придбання тих чи інших капітальних благ (товарів) та залучення трудових ресурсів. Фінансові ресурси називають фінансовим, або грошовим, капіталом. Звісно, з самих грошей життєвих благ не створюють, але без їх опосередкованої участі виробництво товарів і послуг стає практично неможливим.

Підприємницький хист як фактор виробництва — це особливий вид праці по організації й управлінню господарською діяльністю. Саме підприємець — людина, котра має організаційний хист, здатна орієнтуватися в ринковому середовищі й оперативно ухвалювати економічні рішення — реально мобілізує та організовує ефективну взаємодію факторів виробництва задля створення нових товарів і послуг. Звичайно, підприємцем рухає приватний інтерес — отримання прибутку. Однак його справа сповнена ризику, бо, беручи на себе певні витрати, він позбавлений гарантій на їх повне відшкодування й отримання прибутку.

Землю, працю, капітал і підприємницький хист прийнято вважати базовими факторами виробництва, адже вони традиційно формували виробництво за будь-яких історичних умов. Історичні винятки існували лише для такого виробничого фактору як підприємницький хист. Наприклад, тоталітарний режим в колишньому СРСР з ідеологічних причин унеможливлював систему вільного підприємництва.

Сьогодні економічна теорія, зокрема концепція постіндустріального суспільства, зважаючи на істотні зміни в системі сучасного виробництва під впливом науково-технічної революції (НТР), дає більш розлогу класифікацію факторів виробництва, виділяючи і такі, як організація і технологія виробництва, інформація, наука, енергія, інфраструктура, екологічний фактор (рис. 2.4). Розглянемо коротко їх зміст.

Рис. 2.4. Фактори сучасного виробництва

Організація виробництва — це налагодження раціональної взаємодії факторів виробництва, або практичне забезпечення єдності, злагодженості та ефективності всього виробничого процесу. Наприклад, організація виробництва літаків передбачає налагодження чітких зв’язків між окремими підрозділами авіазаводу (цехами, дільницями, бригадами), а також зв’язків заводу з усіма постачальниками ресурсів.

Технологія виробництва (від грецьк. technë — вміння + logos — вчення) — це конкретні прийоми і методи, робочі процеси та порядок виготовлення продукту. Наприклад, технологія виготовлення вина передбачає певну послідовність операцій, дотримання певних пропорцій компонентів, відповідний режим витримки тощо. Знання новітніх технологій — необхідна умова ефективного виробництва. Ось чому нині широкого поширення набув обмін передовими ноу-хау (від англ. know-how — знати як) -“секретами виробництва”, або технологічними знаннями й досвідом. Прикметою новітніх, чи високих, технологій (хай тек, від англ. high tech) є їх широке опертя на використання інформації та комп’ютерів. Такі технології називають інформаційними, або інформаційно-комп’ютерними.

Інформація (від лат. informatio — роз’яснення) — це потік певних знань, відомостей, сигналів, що передаються й сприймаються людьми. Інформація забезпечує функціонування складної техніки (особливо з програмним управлінням), вибір оптимальної організації виробництва та контроль за ним, можливість швидкої переналадки виробництва, підвищення рівня знань і кваліфікації працівників, швидкий пошук постачальників і ринків збуту продукції тощо. Утім зауважимо: інформаційні технології приносять людям не тільки величезну користь, а й становлять певні загрози, пов’язані з можливостями викрадення конфіденційної інформації й цінностей, умисного виведення з ладу систем управління, маніпулювання масовою свідомістю, шантажем тощо.

Наука — це теоретично систематизовані об’єктивні знання. Наукові ідеї завжди надавали прискорення розвитку виробництва. Одначе, якщо протягом багатьох віків відбувалося еволюційне (поступове) удосконалення засобів і способів виробництва, що ми називаємо науково-технічним прогресом, то, починаючи з середини XX ст., розвинений світ переживає революційні (докорінні, якісні) зміни в розвитку засобів виробництва, технологій. Якщо раніше наука й виробництво розвивалися розрізнено, то тепер ми є очевидцями їх інтеграції, або органічного поєднання. Наука перетворюється в безпосередній і наскрізний фактор виробництва, а виробництво стає все більш наукомістким процесом.

Енергія — це певна сила, що використовується для приведення в рух засобів виробництва. На противагу попереднім епохам, коли виробництво обходилось в основному механічною енергією самої людини чи використовуваних нею тварин, у наш час виробництво потребує потужного і різноманітного паливно-енергетичного забезпечення. Енергія набула особливого значення і, що важливо, стала самостійним фактором виробництва. Жодного підприємства сьогодні не можна побудувати, не вирішивши попередньо питання про його енергопостачання. Тим більш, що світ переживає енергетичну кризу і нагальною стала проблема пошуку нових джерел енергії.

Інфраструктура (від лат. infra — під, нижче + structura — будова) — це сукупність сфер і видів економічної діяльності, які створюють умови для функціонування власне виробництва. У її складі виділяються дві підсистеми: 1) виробнича інфраструктура — допоміжні види діяльності, що обслуговують основне виробництво (матеріально-технічне постачання, складське господарство, транспорт, зв’язок тощо) та 2) соціальна інфраструктура — сфера, що створює соціально-культурні умови життя людей (в тому числі і для працівників конкретного виробництва з їх сім’ями (житлово-комунальне господарство, освіта, охорона здоров’я, культура тощо). За умов сучасного виробництва, зокрема, якщо зважати на його масштаби, глибину спеціалізації, потребу у гнучкій переналадці, а також зростаючу залежність від людського фактора, роль інфраструктури загалом значно зросла і за своєю значущістю вона також стала окремим фактором виробництва.

Екологічний фактор виробництва — це комплекс проблем, пов’язаних із відносинами людини та природи, необхідністю захисту, збереження та відновлення довкілля. Природа — не лише джерело ресурсів для виробництва, а й середовище для життя людей. Тому, враховуючи можливості й потенційні загрози з боку індустріального виробництва, суспільство все більше переймається проблемами екології, а виробництво, так би мовити, екологізується (на додачу до гуманізації і демократизації). Це проявляється у запровадженні ресурсоощадливих і безвідходних технологій, будівництві очисних споруд, здійсненні національних природоохоронних програм, посиленні державного і громадського контролю за станом довкілля тощо. Існування екологічного фактора виробництва — також прикмета сучасного виробництва.

Усі названі вище фактори виробництва беруть участь у створенні економічних благ. Однак у кожному конкретному виробництві вони використовуються не розрізнено, а обов’язково у певній комбінації (наборі) і в певних кількісних співвідношеннях. І все-таки у кожному наборі використовуваних факторів виробництва (або, що те ж саме, у підібраній технології) основними (базовими) є земля, праця і капітал. Вони діють взаємопов’язано і доповнюють один одного.

Ресурси та фактори виробництва

Ресурси (фр. Resource – допоміжний засіб) є джерела, що забезпечують виробництво. Необхідно відзначити, що в економічній теорії поряд з поняттям “економічні ресурси” використовується термін “фактори виробництва”. Їх відмінність в тому, що ресурси означають економічний потенціал країни, а фактори виробництва – це ті ресурси, які вже залучені в процес виробництва. Традиційно ресурси діляться на кілька видів:

  • • природні ресурси, або земля;
  • • трудові ресурси, або працю;
  • • інвестиційні ресурси, або капітал (у тому числі технологія);
  • • підприємницькі ресурси, або підприємництво (підприємницький талант, підприємницькі здібності);
  • • інформація; специфічною формою інформації служать знання.

Рис. 1.5. Класифікація економічних благ і їх взаємозв’язок

Зупинимося на сказаному докладніше.

Земля як фактор виробництва охоплює всі сільськогосподарські угіддя та міські землі, відведені під житлову або промислову забудову, а також сукупність природних умов (у тому числі як комора корисних копалин), необхідних для виробництва товарів і послуг.

Капітал у формі засобів виробництва і технологій містить всі створені минулою працею людини блага: будівлі, споруди, верстати, машини й устаткування, інструменти і т.д., тобто все те, що використовується для виробництва та транспортування товарів і послуг. Такий капітал називають ще фізичним, або реальним. Фінансовий капітал (акції, облігації, банківські депозити і гроші) до факторів виробництва не відноситься, тому що не пов’язаний з реальним виробництвом, а виступає як інструмент отримання фізичного капіталу.

Праця розглядається, як правило, як діяльність, пов’язана з витратою інтелектуальних, професійних, фізичних та інших здібностей людини в процесі створення економічних благ. Ще давньогрецький філософ і вчений Аристотель (384-322 до н.е.) і інші стародавні мислителі вважали працю найважливішим чинником виробництва. Подібний підхід розділяла і перша економічна школа в світі – меркантилізм. Школа фізіократів особливе значення приписувала землі як економічного ресурсу. Економіст і філософ, представник класичної буржуазної політекономії Адам Сміт (1723-1790) розглядав такі економічні ресурси, як праця, земля і капітал. Однак найбільш чітко теорію трьох факторів виробництва (праця, капітал, земля) розробив французький економіст, представник класичної школи політекономії Ж. Б. Сей (1767-1832).

У свою чергу, Л. Маршалл додав четвертий фактор – підприємницькі здібності як талант до організації, до ведення справи.

Підприємницькі здібності припускають особливі можливості людини, що полягають в його умінні:

  • • організовувати виробництво і випуск товарів і послуг за рахунок з’єднання всіх необхідних факторів виробництва;
  • • приймати основні рішення з управління виробництвом і ведення бізнесу;
  • • ризикувати грошовими коштами, часом, працею, діловою репутацією, оскільки діяльність на ринку пов’язана з великою невизначеністю, а результат не гарантований;
  • • бути новатором, тобто впроваджувати нові технології, нові продукти, методи організації виробництва (інновації)

Підприємництво як ресурс найбільш ефективно реалізується в умовах ліберальної економіки, де немає надмірних бюрократичних обмежень і існує стійка законодавча база. Ефект від підприємництва залежить від рівня освіти, кваліфікації, від здібностей тих людей, які беруть на себе ініціативу по створенню фірми і управління виробництвом.

Одним з ключових економічних ресурсів на сучасному етапі розвитку суспільства є інформація.

Інформація – це процес збору, обробки та розповсюдження знань, які необхідні для виробництва і реалізації економічних благ, ведення бізнесу.

Знання – це сукупність відомостей у різних галузях, нові дані про новаторських прийомах використання інших ресурсів. Вони формуються через придбання освіти, виховання, досвіду, через купівлю ліцензій або патентів. Носіями даного ресурсу виступають кваліфіковані кадри у сфері управління, продажу та обслуговування покупців, технічного обслуговування товару. Саме цей ресурс дає найбільшу віддачу в бізнесі. При цьому на відміну від інших ресурсів інформація, знання можуть тиражуватися і існувати цілком самостійно (наприклад, торгівля патентами, ноу-хау і т.д.). Зараз жодна зі сторін життя людини не може обійтися без знань. Тому багато країн витрачають значні кошти на розвиток освіти, науку і на розширення інформаційних систем. Володіння достовірною інформацією – необхідна умова для вирішення поставлених перед економічним суб’єктом проблем. Разом з тим навіть повна інформація не гарантує успіх (рис. 1.6).

Рис. 1.6. Види традиційних економічних ресурсів

В умовах ринкової економіки всі перераховані вище економічні ресурси вільно купуються і продаються і приносять своїм власникам особливий (факторний) дохід:

  • • земля – ренту;
  • • капітал – відсоток;
  • • праця – заробітну плату;
  • • підприємницька здатність – прибуток.

Відомий німецький економіст, соціолог і філософ Карл Маркс (1818-1883) виділяв особистий і речовий фактори виробництва, при цьому в якості особистого фактора виступає робоча сила як здатність людини до праці, а під речовим фактором виробництва маються на увазі засоби виробництва, у свою чергу складаються з засобів праці та предметів праці.

Однак слід зазначити, що представлена вище класифікація факторів виробництва не є строго однозначною. Ресурси ще прийнято ділити на поновлювані і непоновлювані, первинні та вторинні, грошові і матеріальні і т.д.

Значимість окремих ресурсів змінювалася залежно від розвитку продуктивних сил суспільства. Звідси такі поняття, як доіндустріальна економіка, де головними факторами виробництва були природа і праця; індустріальна економіка – основне значення має капітал у вигляді грошей і засобів виробництва, постіндустріальна економіка (інформаційне суспільство) – основу виробництва складають інформація, інтелектуальні ресурси, інноваційна економіка, в якої провідним чинником стає новаторська діяльність підприємця.

Всі економічні ресурси або фактори виробництва володіють однією загальною властивістю: вони рідкісні або є в обмеженій кількості.

Внаслідок рідкості виробничих ресурсів обсяг виробництва економічних благ також обмежений. Тому необхідно домагатися ефективного використання рідкісних ресурсів. Економічна ефективність характеризує зв’язок між кількістю ресурсів, що реалізуються в процесі виробництва, і одержаним внаслідок кількістю якого-небудь блага. Більша кількість продукту, що отримується від даного обсягу витрат, означає підвищення ефективності, у свою чергу менший обсяг продукту від даної кількості витрат вказує на зниження ефективності. Фактори виробництва перебувають у певному співвідношенні, вони взаимопереплетении взаємодоповнюють і заміщають один одного. Наприклад, якщо фірма набуває нового складне устаткування, вона повинна підготувати персонал до використання цієї техніки.

Взаємозамінність факторів виробництва (альтернативність використання) пов’язана з тим, що збільшення обсягу виробництва може бути забезпечено різними поєднаннями ресурсів – збільшенням або кількості праці, або капіталу, або землі, або знань. Наприклад, науково-технічні знання використовуються, коли необхідно використовувати природні ресурси більш раціонально, технологічні знання забезпечують підвищення рівня експлуатації обладнання, а, скажімо, управлінські знання дозволяють більш раціонально організувати виробництво товарів і послуг.

Взаимозамещения і взаємодоповнення факторів виробництва характеризують модель, запропоновану американським економістом Π. X. Дугласом (1892-1976) і американським математиком Ч. Коббом, відому під назвою “модель Кобба – Дугласа”.

Ця проста модель побудована на використанні двох факторів виробництва: праці і капіталу і спрощено виглядає так:

Q = f (L, K),

де Q – обсяг виробництва; f – функція; L – кількість праці (робочої сили); До – кількість капіталу.

Виробнича функція визначає максимальний обсяг випуску продукції, яка може бути отримана при реалізації певних витрат ресурсів (праці, капіталу, землі):

Q = f (L, К, N).

Оскільки виробнича функція показує максимальний обсяг випуску, який може бути вироблений, то вона описує результати використання альтернативних витрат.

Взаємозамінність факторів виробництва не може бути повною. Наприклад, трудові ресурси не здатні повністю замінити капітал і природні фактори. Економічні ресурси мобільні, тобто можуть переміщатися в просторі. Однак ступінь мобільності ресурсів різна. Найменш мобільні природні ресурси, а найбільш рухливі трудові ресурси, мігруючі не тільки на території конкретної держави, а й за його межами. Мобільніші також підприємництво, капітал та інформація. Підприємець якраз відшукує найбільш раціональну комбінацію ресурсів, використовуючи їх взаємозамінність.

В умовах ринкової економіки кожному ресурсу притаманний власний ринок, який характеризується специфікою попиту та пропозиції. На цих ринках формуються доходи власників ресурсів – праці, капіталу, землі (заробітна плата, прибуток, відсоток, рента). При цьому доходи домашніх господарств стають витратами підприємств (фірм) на придбання праці, капіталу або землі. У свою чергу підприємства використовують фактори виробництва, що належать домогосподарствам, виробляючи економічні блага. Реалізуючи економічні блага домогосподарствам, підприємства отримують доходи, а домашні господарства несуть витрати, задовольняючи свої потреби в економічних благах. Таким чином, взаємозв’язок суб’єктів і об’єктів економіки здійснюється на основі кругообігу благ і доходів. Оскільки до основних суб’єктам економіки відносяться домашні господарства і фірми, то цей кругообіг можна представити у вигляді схеми (рис. 1.7).

Економічні блага і ресурси мають кількісну та якісну оцінку. Для кількісного відображення економічних благ, ресурсів і явищ використовується поняття економічних показників. Економічні показники, використовувані для характеристики економічної дійсності за допомогою чисел, володіють рядом особливостей. Наприклад, їх можна виміряти в одиницях за певний період часу, тобто вони мають розмірність потоку, або виміряти на момент часу, тобто мають розмірність запасу. При цьому наявність грошових коштів дозволяє оцінити більшість показників у вартісній формі. Однак існує певний недолік, властивий сучасній грошовій системі. Це інфляція, яка знаходить своє вираження у підвищенні цін на товари і послуги. У результаті цього факту утворюється потреба в регулюванні цінових показників, при цьому враховується спотворює, на них інфляційних процесів. Звідси поняття номінальних і реальних величин.

Рис. 1.7. Кругообіг благ і доходів

Номінальними показниками прийнято позначати вартісні величини, які не ведуть облік відхилень цін в результаті інфляції. Вони характеризують вартісні економічні показники в діючих, поточних цінах. Реальні величини – величини, очищені від впливу зміни цін. Так, розрізняють номінальну і реальну заробітну плату, номінальний і реальний ВВП і т.д. Номінальна заробітна плата – це грошова заробітна плата, а реальна – це кількість товарів і послуг, яку можна придбати на номінальну заробітну плату. Очевидно, що реальна заробітна плата залежить від номінальної заробітної плати і рівня цін. Номінальний ВВП відображає фізичний обсяг вироблених протягом року товарів і послуг в поточних (тобто діють в даному році) цінах, а реальний ВВП – це номінальний ВВП, скоригований з урахуванням зміни цін або виражений у цінах базового року. За базовий приймається той рік, з якого починається вимір або з яким зіставляється ВВП. Таких прикладів можна навести безліч.

Для перерахунку номінальних значень (у поточних цінах) в реальні значення (в незмінних або порівнянних цінах) використовується рівень цін. Зміна (рух) рівня цін відбивається за допомогою цінових індексів (індексів цін). У міжнародній практиці індекси прийнято позначати символами i і I (початкова буква латинського алфавіту index): i позначаються індивідуальні (приватні), I – загальні індекси; 0 – базисний; 1 – поточний (звітний) періоди. Крім цього використовуються певні символи для позначення індексованих показників: Q – кількість (обсяг) будь-якого товару в натуральному вираженні; р – ціна одиниця товару

При підрахунку цінових зрушень, як правило, використовуються два методи. Один з них грунтується на застосуванні індексу (формули) німецького економіста і статистика Е. Ласпейреса (1834-1913) – порівнюються ціни поточного періоду (p1) і базового (р 0) на однаковий набір товарів (товарну кошик) (Q0)

Формула Ласпейреса показує, на скільки фіксована товарна корзина стає дорожче в поточному періоді:

(1. 1)

Інший метод спирається на використання індексу (формули) німецького економіста Германа Пааше (1851 – 1925).

Цінові індекси за формулою Пааше показують, на скільки фіксована товарна корзина поточного періоду дорожче або дешевше, ніж в базовому періоді:

де p1, р0 – ціни досліджуваного (поточного) і базового періодів; Q1, Q0 – кількість товарів, проданих у ці періоди.

Цей показник широко відомий як дефлятор ВВП. Являє собою відношення номінального ВВП у ринкових цінах поточного року до реального ВВП в цінах базисного року. З використанням дефлятора ВВП, який більш пристосований для вимірювання загального рівня цін, реальний ВВП визначається шляхом ділення номінального ВВП на дефлятор ВВП:

Реальний ВВП = Номінальний ВВП / Дефлятор ВВП.

Дефлятор ВВП вимірює інтенсивність інфляції або зворотного процесу – дефляції. Залежно від того, підвищився або знизився загальний рівень цін за період часу, що пройшов від базового до поточного року, номінальний ВВП може бути як більше, гак і менше реального ВВП. Якщо за цей період загальний рівень цін підвищився, ті. дефлятор ВВП> 1, то реальний ВВП буде менше номінального. Якщо ж за період від базового року до поточного рівень цін знизився, тобто дефлятор ВВП

Проте слід враховувати, що індекс Ласпейреса не враховує ефект заміщення сильно подорожчали товарів відносно більш дешевими і цим завищує зростання рівня цін.

У той же час індекс Пааше враховує даний фактор, але не бере до уваги зниження рівня добробуту, викликане подорожчанням, і тому занижує зростання рівня цін.

Для більш адекватного відображення динаміки рівня цін розраховується індекс американського економіста Ірвінга Фішера (1867-1947), який певною мірою усуває недоліки індексів Ласпейреса і Пааше, усредняя їх значення:

де I L, Iр – індекси Ласпейреса і Пааше.

Умови, в яких протікають економічні процеси, розрізняються за часом, простору чи інакше. Тому можуть зіставлятися умови “ex ante” і “ex post”.

Ex ante – попереднє оцінювання спрямоване на оцінку ситуації або результатів у майбутньому. Попереднє оцінювання часто іменують прогнозним.

Ex post – фактичне або підсумкове оцінювання, як правило, проводиться після завершення якого-небудь процесу.

Наприклад, величина попиту ex ante може являти собою планований попит, а величина попиту ex post – це те, що реалізовано, або фактична величина попиту. Очевидно, що плани і результати їх реалізації – не одне і те ж, так як очікування не обов’язково здійснюються. Тому змінні ex post і ex ante не завжди збігаються.

Значиму роль при аналізі має фактор часу. Це пов’язано з тим, що цінність благ для людей сьогодні і в майбутньому різна. Незалежно від того, має місце в економіці інфляція чи ні, люди схильні надавати сьогоднішнім благам більшу цінність, ніж майбутнім. Сьогоднішня оцінка майбутніх економічних показників відбувається через дисконтування. Дисконтування – це процес приведення економічних показників майбутніх років до їх сьогоднішньої цінності.

Операція дисконтування здійснюється, наприклад, при виборі інвестиційних проектів, коли необхідно зіставити сьогоднішні вкладення з майбутніми доходами, або при приведенні показників потоків і запасів до єдиної розмірності (більш докладно див. Розділ 5).